Поза Січчю, на родючих рівнинах України, які часто зазнавали спустошливих наскоків, жили інші козаки, звичаї яких були не такі дикі; ці козаки жили родинами і займалися хліборобством. З запорожцями вони були в добрих стосунках, вважали їх своїм передовим загоном; серед них завжди мали свояків і друзів. Правду кажучи, запорізький табір не складався зі сталого населення. Сюди приходили вчитися воєнному ремеслу, вправлялись у морських походах, пробували свого хисту в якійсь відчайдушній вилазці, а потім табір покидали, надійно ховаючи свою здобич, і розпочинали спокійне життя. Багато запорожців мали жінок або ж землі в українських повітах; більшість українців у молоді роки воювали в рядах запорізького війська.
Стефан Баторій[92] зрозумів, як вигідно може використати Польща войовничий люд України, і постарався надати йому організованої форми. Спочатку стосунки між козаками та Річчю Посполитою розвивалися сприятливо для обох сторін. Польща визнала їх вільними людьми і дала їм привілеї — всі ті вольності, якими вони фактично володіли. Затим призначила кожному козакові річну платню, вимагаючи, однак, щоб той був записаний як жовнір у спеціальний реєстр[93]. Було встановлено кількість полків і заборонено перевищувати вказану чисельність війська. Так створилася перша нерівність між українцями: одні були козаками, тобто жовнірами, отже, мали вольності; інші ж залишалися селянами. Але межу між ними важко було зберегти. Козацькі полковники, зацікавлені в тому, щоб мати під своєю орудою грізне військо, приймали в його ряди селян, які воліли змінити леміш кріпака на солдатську шаблю; отож, козацькі полки постійно налічували більше воїнів, аніж це дозволялося офіційним реєстром[94]. Польські королі часто покликалися на своє право призначати гетьмана, тобто воєначальника українських полків; однак були змушені визнавати гетьманів, вибраних козаками. При такій нагоді з великими урочистостями їм надсилали окуту сріблом булаву, печатку і штандар, схожий на турецьке знамено, — кінський хвіст, начеплений на вістря списа.
Довший час польський уряд чи то з обережності, чи вдаючи, що забув про них, не втручався у справи запорожців; вважав їх своїми підданими і водночас частиною козацького війська, що перебувало під орудою гетьмана України. Запорожці, по суті, не визнавали над собою жодного чужоземного владаря. Я вже згадував, що в своїй невеликій республіці вони обирали лише тимчасових отаманів, майже завжди тільки на час їхнього військового походу. Пристрасно віддані ідеї самостійності, вони захищали право кожної людини коритися лише власним бажанням. Таким чином лад запорожців був у явному протиріччі із законною та офіційною структурою війська України; однак, тішачись своєю волею, вони не домагалися громадського визнання, а польський уряд, зі свого боку, заплющував очі на те, що відбувалося за порогами, бо знав, з якими людьми має справу.
92
Стефан Баторій (1533—1586) — польський король (1576—1586 рр.); за його правління було здійснено певний устрій козацького реєстрового війська.
94
Козацтво вело постійну боротьбу за розширення реєстру. Чисельність реєстрових козаків особливо зростала під час воєн польсько-шляхетського уряду.