За прикладом запорожців та козаків України, інші слов’яни, вихідці переважно з Великої Росії, поселилися на берегах Дону і згуртувалися в громаду за таким самим принципом. Ці піддані великих князів Московії проживали майже поза дією їхніх законів, однак визнавали номінальну владу князів і навіть часто слугували їм у війнах з турками і татарами, їхнім спільним ворогом. Донські козаки незабаром розпочали змагатися з дніпровськими козаками у воєнних подвигах і навіть перевершили їх розбоєм на морі. Річка Дон з притоками, численними островами та протоками була досконалим захистом для легких човнів, які впродовж довгого часу спустошували Азовське море та чорноморські береги. Розташування козацьких військових поселень настільки добре відповідало звичаям та настроєві російського народу, що невдовзі це повторили спочатку на берегах Волги, а далі — Яїку. Велика ріка і степи, сусідство з ворогом, для якого мародерство було звичайною і вигідною справою, — ось що сприяло утворенню загонів шукачів пригод, які з часом стали нацією.
Як ми вже зазначали, Україна була заселена не тільки козаками; тут жили селяни і міщани, які обживалися під захистом запорізького війська; ще інші одержали землі в дикому степу від польського короля. Ті землі поступово залюднювалися в міру того, як рідшали наскоки татар, яким давали дедалі сильнішу й рішучішу відсіч. Великими землевласниками на Україні були польські пани, або шляхта, яка користувалася незалежністю та правом Liberum veto[95] на сеймах.
На Україні становище селян було важчим порівняно з іншими слов’янськими країнами. Зазнаючи наскоків татар, інколи грабунків з боку запорожців, жили вони у великій бідності. Перелічивши види панщини, обов’язкові повинності, різноманітні образливі та свавільні побори, які накладали польські пани на селян на Україні, згадуваний вже мною Боплан додає: «Одне слово, селяни змушені віддавати своїм панам усе, що тим лише заманеться вимагати. Не дивно, що цим злидарям у таких умовах не залишається нічого для себе. Але це не все: пани мають безмежну владу не тільки над селянським майном, а й над їхнім життям; такою великою є необмежена свобода польської шляхти (яка живе наче в раю, а селяни наче в чистилищі), що коли селяни потрапляють у ярмо до такого пана, то опиняються у гіршому становищі, ніж каторжанин на галері».
Життя селян України виглядало ще жалюгіднішим, якщо порівняти їхню долю з долею сусідів — запорожців та реєстрових козаків. Оскільки українські кріпаки часто втікали від своїх панів, козацькі полки, а особливо Запорізька Січ, були прихистком для доведених до відчаю селян, і лихо тому, хто наважився б повернути їх з того вільного краю. Однак воля, що панувала на дніпровських островах, не була єдиним чинником, який ішов усупереч тому, що Боплан називає вольностями польської шляхти. Її дратувало не тільки те, що отамани і полковники реєстровців приймали до себе втікачів; багато простих козаків, селян чи кріпаків-утікачів, здобувши військові привілеї, хотіли володіти землею та селянами, як кожен шляхтич. Для польських панів це виглядало нестерпним зухвальством, тим більше коли козаки почали вимагати представництва на сеймах Речі Посполитої.
Стефан Баторій, котрий стільки зробив для слави та процвітання Польщі, нічим не нехтував, аби прихилити до себе населення України, в якому він бачив невичерпне джерело поповнення свого війська; проте наступники цього великого мужа аж ніяк не пішли за його розумним прикладом. Вони поставились до України як до закабаленого краю, поділили між своїми фаворитами її територію, і до всього лиха, що звалилося на українців, додалось ще й релігійне переслідування. Козакам, ревнивим оборонцям грецького обряду, увірвався терпець, вони декілька разів повставали, але робили це безладно, без погодження дій. Кожен такий бунт накликав у їхній край польське військо, і грізні гусари, з ніг до голови вбрані в залізо, переважно швидко розправлялися з ненавченими та погано озброєними селянами. Запорожці, які звичайно підбурювали селян до виступу, верталися на свої неприступні острови, лишаючи товаришів на поталу польській шляхті. В ті часи кріпаків, що повставали проти панів, карали страшними карами: козацьких ватажків вішали, четвертували, спалювали живцем; кілька сот голів скочувалося долу, і деякий час знову панував спокій. Така суворість не гамувала пристрасної любові козаків до волі, зате для Польщі мала два фатальні наслідки: пригнічений народ звернув свій погляд на православну Росію і призвичаївся дивитися на державця того краю як на свого справжнього захисника. З другого боку, навдивовиж зменшилася давня зненависть, яку козаки відчували до татар. Кримський хан був недругом польських панів, їхніх гнобителів, і незабаром козаки вирішили взяти його собі в спільники.
95
«Liberum veto» — дослівно «свобода заборони», право депутата своїм вето заборонити прийняття сеймом або сеймиками якогось рішення.