Водночас гетьман вів переговори з російським царем і заручився його прихильністю та потаємною допомогою. Військо Хмельницького зростало завдяки чималому поповненню, яке присилали донські козаки, — вони завжди були готові підтримати своїх братів з-над Дніпра; і врешті, Хмельницький закликав до зброї кріпаків України, прийнявши їх до свого війська.
Не знаючи до ладу чисельності повстанців, великий коронний гетьман[99] вирушив їм назустріч із кількатисячним військом; більшість його складали козаки, на словах прихильні коронному гетьманові; проте, побачивши своїх товаришів, вони його покинули, і рештки польського війська були посічені на капусту. В ті часи польська шляхта вирушала в бойовий похід із пишним обозом. Бувало, в замку бракувало ліжок, зате похідні намети були підбиті шовком, а сідла окуті золотом, часто оздоблені перлами і коштовностями.
Здобич була дуже велика, вона додала козакам більшої відваги. Замість данини Хмельницький подарував союзникам-татарам своїх бранців, аби мали що продавати у східні країни. Здобувши перемогу, він проте не заносився спочатку не висував великих вимог, написав листа королю, вибачаючись перед ним за своїх побратимів, пояснюючи їхній збройний виступ тим, що вони довго і терпляче зносили гніт і, втративши надію домогтися справедливості, взялися до зброї. Свій лист закінчував запевненнями у відданості королю та Речі Посполитій, обіцяв скласти зброю, як тільки Україні повернуть колишні вольності. Покірно розмовляючи з королем, він, однак, не перечив, щоб його полковники йшли з вогнем та мечем на Волинь і Поділля, нищили врожай, брали в полон жінок з дітьми. А сам переможно вступив у Київ, примусивши співати собі «Те Deum»[100] і прийнявши титул «захисника православної віри та незалежності України». Чигиринський підстароста, його смертельний кривдник, уже помер, та його вдова жила в Києві, і Хмельницький одружився з нею, кажуть, з вдячності за якісь добрі послуги, що вона йому зробила, коли він ще був козацьким писарем.
Посеред тих химерних переговорів Владислав помирає, залишаючи у спадок своєму наступникові Янові Казимиру страшну війну, в якій зітнулися народи, стани й релігії, війну, ускладнену масовим наскоком татар і, особливо, посиленою підтримкою повстанців з боку Росії. Не маючи ні війська, ні грошей, Казимир вирішив, що краще укласти мирну угоду, визнавши Богдана Хмельницького гетьманом України. Він надіслав йому гетьманські клейноди — хутро, булаву та бунчук[101] (кінський хвіст), який несли перед гетьманом, як носять знамено. Хмельницький прийняв дарунки польського короля і водночас одержав інше хутро, іншу булаву та інший бунчук від султана, який, безперечно, хотів таким чином здобути могутнього васала. Та хитрий гетьман приймав дари з усіх рук і, заспокоюючи турків та поляків марними обіцянками, плекав лише одну мету — закласти незалежну державу, яку сам би очолив. Навесні 1649 року Хмельницький несподівано вирушив на Поділля, ведучи чотирьохсотімсячне військо козаків, татар і повсталих селян. Точність цієї цифри лишаю на совісті тогочасних істориків, які називають цю війну в Ціцероновому стилі «Bellum scythico-cosacіcum»[102]. В таку величезну кількість людей можна повірити, зваживши на те, що тодішні козаки й татари потребували менше харчів, аніж наші теперішні армії. Козак вирушав у похід з торбиною житнього борошна; що ж до татар, то, як Гомер, котрий завжди користався нагодою навіть посеред битви розповідати про їжу, я теж хочу сказати про їхню кухню, використовуючи свідчення Боплана: «Коли бачать коня, що вже не може бігти чвалом, того коня убивають… починають нарізувати м’ясо якнайбільшими шматками… Нарізане м’ясо кладуть коневі під сідло, дуже сильно стягають ременями і сідають верхи. Їздять дві-три години, бо військо робить довгі переходи. Потім зіскакують на землю, знімають сідло і перевертають шматки м’яса; пальцями збирають з коня піну і скроплюють нею м’ясо, аби воно не всохлося. Далі знову закладають сідло і так само сильно його затягують. Знов їздять дві-три години. Тепер, на їхню думку, м’ясо готове, воно ніби спечене. Ось як виглядає їхня улюблена страва».
Такі невибагливі щодо харчів, чотириста тисяч воїнів були нездатні штурмувати фортечні мури; насамперед їх зупинив Збараж[103], що на Поділлі. Його залога билася так мужньо, відбиваючи невпинні атаки, змагаючись із страшним голодом, що дала можливість підійти коронному військові під орудою Казимира. Військо те було нечисленним, але натхнене прикладом свого короля та його відчайдушною одвагою, чинило опір козакам і татарам. Останні, зовсім не бажаючи гинути за волю України, почали переговори. Їм поспішно дали сто тисяч флоринів, пообіцявши ще двісті тисяч; а вони зажадали й одержали, крім грошей, ще й право вільного грабунку польських земель, коли вертатимуться додому. Хмельницького урочисто визнали гетьманом; король присягнувся шанувати козацькі привілеї, дозволив збільшити кількість полків — тим самим підтверджувалися всі попередні реєстри козаків. Договір було підписано у Зборові[104], на полі битви, за кілька миль од Збаража.
100
«Te Deum» — «Тебе, Боже…» (лат.) — католицька молитва. Проспер Меріме помиляється, твердячи, що Хмельницького зустріли співами цієї молитви.
101
Бунчук — одна з ознак гетьманської влади, держак з мідним гостряком, на який був насаджений довгий кінський хвіст.
104
Зборівський договір між Богданом Хмельницьким і польським королем Яном Казимиром укладено 8.VIII.1649 року. Цей договір завершив воєнні дії 1649 року, в ході яких селянсько-козацьке військо завдало нищівних ударів польсько-шляхетській армії.