Казимир поклав собі помститися за поразку. Після битви під Берестечком стосунки між татарами і козаками погіршилися. Варшавський двір посіяв між ними незгоду і врешті почав переговори з ханом, аби спільними зусиллями притиснути гетьмана і його військо. Боячись опинитися поміж двома вогнями, Хмельницький вирішив, що має лише один вихід, який вабив його вже давно: кинутися в обійми Росії. Зібравши полковників і всіх старшин, гетьман намалював перед ними картину неминучої загибелі, якщо вони не матимуть підтримку сильного союзника. Польща переконливо засвідчила, що вона ладна задушити їхні вольності та їхню віру. А тепер, уклавши спілку з татарами, готується викоріняти православ’я взагалі. Лише одна людина може відвернути грозу, що зібралася над козаками: московський цар, володар великої держави, який розмовляє їхньою мовою[106], визнає їхню релігію. Якщо стануть під його руку, він зобов’язуються їх захищати й шануватиме їхні привілеї.
Більшість козаків зустріла ці слова з захватом. Тепер довкола білого царя, єдиного православного володаря на землі (так великі московські князі самі себе величали), треба було створити ореол захисника козацьких вольностей. Від початку війни з Польщею дехто з козаків покинув Україну, аби спокійно оселитися в степах між Доном і Дінцем; та пустельна, незахищена від татарських наскоків територія, вважалася частиною російської імперії. Цар охоче прийняв козаків, доручивши їм стерегти кордони, і вони утворили слобідські полки, влаштувавши щось на зразок військових поселень; що ці поселення процвітали, стало відомо їхнім співвітчизникам. Розрив Хмельницького з польською короною давав цареві дуже великі вигоди; отож він поспішно прийняв його присягу на вірність і гарантував давні привілеї України.
Договір між Росією та козаками був підписаний у Переяславі 1654 року. Зазначу, що козаки насамперед застерігали: в релігійних справах вони не підлягатимуть московському патріархові. У той час руська церква поділялася на декілька сект, і більшість українців належала до обряду старовірів[107], котрі вважали, що зберігають недоторканими давні християнські обряди. Ще й нині більшість козаків вперто дотримується своєї давньої літургії.
З Переяславським договором на Україну прийшла довга і руйнівна війна. Майже у всіх містах стали на постій російські війська, країну гнітили податкові збори. Здається, наприкінці життя Хмельницький каявся за свій вчинок.
З гіркого досвіду він довідався, що залежність від царя обтяжливіша, ніж підвладність польським королям. Йому не пощастило здобути омріяної свободи, і символічна, хоч і образлива для козацької гідності залежність, змінилася реальним поневоленням. Поляки були захланними деспотами, але їхня непостійність і легковажність завжди залишали підвладному люду надію на певне полегшення. Не менш захланні, та більш вправні, хитрі і непоступливі росіяни ставали все більш вимогливими хазяїнами; захоплену здобич вони вже не випускали з своїх рук.
Важко історикові, коли славна людина вмирає власного смертю.
Мушу з гіркотою сказати, що старий і немічний Богдан мирно помер на своєму ложі після короткої недуги 1657 року. Правда, деякі літописці вважають, що він був отруєний за наказом султана, розлюченого за те, що Хмельницький відмовився віддати йому Україну. Інші ж висувають іншу, драматичнішу версію: буцімто він отруївся з розпуки від того, що росіяни стали господарями його краю. На мою думку, він помер, як Марко, герой сербських балад[108], «од старого смертодавця Бога». Помер у повноті розумових здібностей, оточений любов’ю і пошаною своїх підлеглих, і був перший та єдиний із гетьманів, котрий призначив свого спадкоємця.
Вибір його був, здається, не дуже вдалий. Син Юрій, якого козаки визнали своїм гетьманом, не успадкував від батька ні його таланту, ні авторитету. Наблизивши до себе писаря Виговського, довірену особу, з якою старий Хмельницький, певно, ділився своїми таємними політичними задумами, Юрій даремно намагався повернути козаків під руку польського короля. Більшість полковників залишила його, розпочалася запекла громадянська війна, яка до краю виснажила ті сили, що їх ще мала Україна. Постали водночас два гетьмани: один — васал Росії, другий — Польщі; кожного підтримувало чужинницьке військо, що мало на меті їх пильнувати і попередити їхню зраду, а не допомагати їм у всіх починаннях. Переляканий перспективою боротьби чи байдужий до визвольних змагань, Юрій Хмельницький зрікся гетьманства і пішов у монастир. Та його святенницький запал тривав недовго; він відмовився від чернечої ряси, взявся гуртувати своїх прихильників, але, зазнавши невдачі, мусив шукати притулок у Туреччині. Там він і загинув 1679 року[109] під час сутички з отаманом Сірком, прихильником російського царя.
106
Українська літературна мова XVII ст. мало чим відрізнялася від тогочасної літературної російської. — Прим. ред.
107
Старовіри (старообрядники) — релігійно-суспільний рух у Росії XVII ст., спрямований проти офіційної православної церкви. Проспер Меріме помиляється, вважаючи, що українці належали до старовірів.
109
Насправді Юрій Хмельницький був страчений за наказом турецького уряду 1685 року в Кам’янці-Подільському.