Зі смертю Богдана Хмельницького маленька козацька республіка занепала. Вплив Росії невпинно зростав, і після кожного нового бунту козацькі вольності урізалися. А запорожці ще деякий час зберігали фактичну незалежність: ішли то на службу до польських королів, то до російських царів, інколи укладали договір з турками і татарами.
Мазепа[110] був останній з гетьманів України, який спробував відвоювати своєму народові незалежність. На Заході його прославили Вольтер, лорд Байрон та Орас Берне[111]. Мазепа був сином дрібного подільського шляхтича; початки його кар’єри дуже схожі на перші кроки Богдана Хмельницького. Що ж до легенди про дикого коня, який відніс Мазепу до запорожців, — це поетична легенда, яка, на жаль, не підтверджується жодним сучасним свідченням, гідним уваги. Дуже авторитетний хроніст Нордберг[112], не в образу Вольтерові, переконливо твердить, що юного Мазепу разом з польським обозом взяли у полон козаки. Для тих варварів шукач пригод з певною освітою був корисним набутком, і невдовзі він обійняв посаду писаря, тобто секретаря Січі. Із секретаря Мазепа стає гетьманом України, вдавшись до інтриг та демонструючи перед Петром I свою поступливість. Щоб сподобатися цареві, він відмовився од національного вбрання, одягнув прусський військовий мундир і навчив козаків дванадцятизарядній стрільбі. Він виявив, зокрема, мужність і витримку під час штурму Азова[113] та взяття Перекопу, де його загони відважно билися в рядах російського війська.
Приїхавши до Москви, він повністю завоював довір’я Петра І, котрий нагородив його великою стрічкою ордена св. Андрія[114] і щедро осипав коштовними дарами. Певний того, що знайшов людину, яка найбільше надається для ролі намісника, цар звірився Мазепі в своїх планах цивілізації держави. Мазепа не побачив у них нічого іншого, як загрозу для того, що лишилося від гетьманської влади на Україні. Тільки що спалахнула війна між Швецією і Росією; гетьман зважив сили обох ворогуючих сторін і вирішив, що при підтримці Карла XII[115] зможе забезпечити Україні повну суверенність, про яку мріяв Хмельницький і яку він мало не здобув. Вживши найсуворіших заходів перестороги, з 1705 року Мазепа зробив кілька пропозицій шведському королеві, але той попервах прийняв їх дуже стримано. Карл XII зневажав росіян і в своїх лицарських домаганнях, мабуть, гидував самою лише думкою здобути собі перемогу хитрістю чи підступом, сподіваючись завоювати її шпагою. Певно, поради Станіслава[116] і зростаючі труднощі примусили його вдатися до таємної дипломатії; він прислухався до Мазепиних обіцянок. Потаємні стосунки між гетьманом і Станіславом почастішали. Листування велося за посередництвом якогось польського єзуїта і молдавського єпископа, що знайшов притулок в Україні. Та, за деякими свідченнями, гетьман зайшов у стосунки з шведами не тільки з честолюбних міркувань. Незважаючи на свої п’ятдесят вісім років, він закохався у княгиню Дульську і хотів здобути для неї трон. У своєму договорі з Карлом XII він насамперед жадав самостійності України, потім став вимагати Сіверського князівства, яке колись належало Польському королівству; шведське військо мало відвоювати його у царя. Станіславові Лещинському неважко було переконати свого спільника пристати на ці прохання, і Карл XII, який щойно звів на трон польського короля, вважав, що так само легко йому буде звеличити й українського гетьмана.
Гетьман Іван Мазепа.
Дереворит Степана Луцика (1938)
Підтримуючи стосунки з російським царем, Мазепа запевняв його про свою відданість, слав військові підкріплення та грошову допомогу. Але якщо вірити російським історикам, водночас він повідомляв шведам про спрямовані проти них заходи і тим самим прирікав на загибель своїх вояків. Очолювати козацьке військо, послане у Польщу, він доручав своїм полковникам, бо, мовляв, сам він старий та недужий, щоб воювати. За народженням католик[117], Мазепа прийняв на Україні православну віру і повчав своїх підлеглих ревному виконанню релігійних обрядів. Він будував церкви, давав пожертви і, здавалось, клопотався лишень про порятунок власної душі. Та незважаючи на те, що Мазепа вміло маскувався показною набожністю, про його політичні наміри довідалися кілька козацьких полковників, щиро відданих Росії. Полтавський полковник Іскра[118] та генеральний суддя козацького війська Кочубей[119] донесли Петрові І, що той готує зраду. Але цар сліпо довіряв Мазепі; він зневажливо відкинув їхні доноси і в своїй безмежній довірливості відправив їх у кайданах до гетьмана _хай він сам їх судить. Кочубей був своєю людиною в Мазепиній родині, його давнім другом і приятелем; разом із Іскрою супроводив Мазепу в усіх походах. Та Мазепа поклав собі будь-що позбутися небезпечних суперників. Обидва вони зазнали страшних мук: засудивши їх на смерть, мстивий Мазепа віддав їх на тортури, буцімто для того, щоб вирвати у них додаткові свідчення.
112
Нордберг (1677—1744) — шведський історик, військовий духівник, супроводжував Карла XII у всіх його походах. Автор різних історичних праць, зокрема «Історії Карла XII» (1740).
114
Орден св. апостола Андрія Первозванного (засн. 1698 р.) — найвища нагорода Російської імперії.
115
Карл XII (1682—1718) — шведський король (1697—1718) і полководець, загинув під час походу в Норвегію.
116
Станіслав Лещинський (1677—1766) — польський король (1704—1734). Вперше обраний королем на вимогу Карла XII, війська якого на той час перебували в Польщі.
118
Іскра Іван Іванович (р. н. нев. — 26.VII.1708) — полтавський полковник, прихильник зміцнення зв’язків з Росією.
119
Кочубей Василь Леонтійович (1640—1708) — генеральний писар, а потім генеральний суддя (1699—1708) Лівобережної України.