І тільки 1708 року, коли шведське військо підійшло до Дніпра, Мазепа закликав козаків до повстання. Та ба, він швидко переконався, що підтримують його далеко не всі. Коли козаки довідалися, що він хоче приєднатися до поляків і шведів, яких вони вважали невірними, від нього відкинулося мало не все військо. Його покинули найвпливовіші полковники. До Карла XII Мазепа привів погано озброєний, напівдеморалізований загін. Однак королю вдалося привернути на свій бік запорожців, він запросив їхнього ватажка до шведського табору і дав йому якісь обіцянки. При цій нагоді Нордберг розповідає один епізод, який яскраво ілюструє тогочасні звичаї. Запросивши на обід у будинок місцевого вельможі запорізьких старшин, Мазепа примусив їх пити за здоров’я Карла XII і добряче їх напоїв. Виходячи з-за столу, гості хотіли, певно, за своїм звичаєм, прихопити з собою срібне начиння. А що служник не дав їм цього зробити, запорожці поскаржилися на брак гостинності і поставили вимогу видати їм того служника. У звичаях того часу і того краю голова якогось там слуги була надто незначним мізером, щоб через неї сваритися із друзями, котрі її вимагали. Бідолаха попав у руки дикунів, які цілу годину ним перекидалися, наче м’ячем, штовхаючи, копаючи ногами, аж поки якийсь козак, милосердніший од інших, поклав край мукам нещасного, прирізавши його.
Полтавська битва звела нанівець усі сподівання Мазепи. При звістці про його відступництво російське військо рушило на Вкраїну і безжалісно стало її плюндрувати[120]. Після розгрому Карла XII цар жорстоко помстився тим бідолашним козакам, які не змогли знайти притулок на турецькій землі. Не оминула його помста і запорожців, які тяжко спокутували нерозважливий збройний виступ своїх ватажків. Січ зруйнували, всі козацькі уходи сплюндрували, човни попалили, а всіх, кому не вдалося перейти до Туреччини, закатували. Якщо вірити тогочасним розповідям, то на шибеницях і колесі знайшло смерть декілька тисяч люду. Але Петрові I цього було мало. Довший час він непокоїв Порту вимогами видати Мазепу, та не зміг перешкодити старому гетьманові померти власного смертю в Бендерах, під захистом султана, в оточенні рештки своїх загонів і чималого гурту вигнанців. Царський гнів переслідував його і по смерті. Щороку російська церква виголошує йому церковну анафему; таку ж анафему виголошується проти Юрія Хмельницького і Григорія Отреп’єва[121], якого московська політична думка ототожнює з Лжедмитрієм. Серед усіх християнських громад лише російська православна церква оголошує анафему тому, хто позбувся монаршої ласки. Ось у чому полягає політична перевага тієї релігії, верховним правителем якої є папа римський.
Відхід козаків України од Польщі завдав Речі Посполитій смертельного удару; в свою чергу, занепад Польщі прискорив втрату козаками їхньої незалежності. Нині лише кілька мізерних привілеїв відрізняють козаків од інших підданих Російської імперії.
БОГДАН ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ
ОПОВІДЬ ПЕРША
Кілька місяців тому я запропонував читачам «Journal des Savants» біографію козака Степана Разіна. Добродій М. Костомаров, в якого я запозичив розповідь про пригоди цього героїчного ватага, описав життя видатної людини, котра, як і Степан Разін, мало знана в неслов’янських країнах, хоча, на мою думку, більше вартує такої слави. Обраний проводирем малого народу, оточеного могутніми сусідами, той чоловік присвятив усе своє життя боротьбі за його незалежність. Він спритно сіяв розбрат у стані ворогів, зміцнював єдність керованих ним полків, був безстрашним воїном, глибокодумним політиком, розважним при перемогах, стійким і непохитним при невдачах.
120
За Решетилівськими статтями 1709 року, законодавчим актом царського уряду, козацьке військо підпорядковувалося російському командуванню; у козаків відібрано частину артилерії, в ряді міст Лівобережної України розташовувалася російська залога тощо. Ці статті були спрямовані на дальшу ліквідацію політичної автономії Лівобережної України.
121
Григорій Отреп’єв — збіглий диякон московського Чудового монастиря, який видавав себе за сина Івана IV — Димитрія.