Щоб здобути європейське визнання, Хмельницькому забракло хіба що більш цивілізованого народу та, можливо, не такого важкого для вимови прізвища.
Зіновій-Богдан Хмельницький, який народився в останні роки XVI століття[122], був 1646 року генеральним аудитором, або ж, як казали його мовою, писарем[123] Запорізького війська — так називали мешканців України, підданих Речі Посполитої, котрі були об’єднані в реєстрові полки і користали деякими привілеями, в тому числі правом володіти землею, не маючи шляхетського походження. Посада генерального писаря була дуже важлива. Він неодмінно виступав посередником при усіх угодах між королем або сеймом і козаками, вів облік привілейованих, чи, як говорилося у Польщі, реєстрових козаків, кількість яких незадовго перед тим була визначена у 6 тисяч. Одне слово, він був канцлером, речником і захисником своєї нації. Це була найзначніша особа після гетьмана і, якщо гетьман переважно був неписьменним воїном, що доволі часто траплялося, генеральний писар фактично ставав керівником усього війська.
Богдан Хмельницький.
Естамп XVII ст. невідомого автора
Одні кажуть, що Богдан Хмельницький походив із шляхетської литовської сім’ї, котра осіла на Україні, інші ж твердять, що його прадідом був якийсь Вячеслав Хмельницький, запорізький гетьман XVI століття. Правда це чи ні, але сам він не заперечував проти такого походження. Безсумнівним є те, що його батько, який у званні сотника брав участь у воєнних сутичках, загинув у бою під Цецорою 1619 р. На відміну від тих юнаків, які готували себе для козакування, Богдан вивчився чогось більшого, ніж їздити верхи, фехтувати і стріляти з мушкета. Його послали в київську школу, а потім до єзуїтів у Галичину. Їм так і не вдалося навернути його у свою віру, бо впродовж усього життя він був палко відданий грецькому обрядові. Та якщо вірити українським літописцям, то саме в єзуїтській школі він навчився володіти обличчям, яке ніколи не зраджувало його думок, вгадувати чужі помисли і привертати на свій бік інших людей; у цьому не раз брав гору. «Його незворушне обличчя, — розповідав один польський письменник, — наче гладкий лід, що ледь приховує бездонну драговину». Крім слов’янської мови свого краю, якою звичайно висловлювався, вільно розмовляв польською, російською, турецькою і латинською. Закінчивши навчання, деякий час перебував стайничим у якогось пана Потоцького. Цей шляхтич якось надумав серед вечері похвалитися перед своїми гістьми, як він спритно рубає голову, і спинив свій вибір на Богданові. Та, на щастя, вчасно попереджений одним із своїх однодумців, той не чекав випробування і втік на Запорізьку Січ. Там здобув навички морських виправ і воєнний досвід. Завоювавши повагу громади, покинув її, вернувся на Україну й одружився. Невдовзі одержав звання сотника, потім козацького старшини і, врешті, писаря. Декілька разів виявляє зразки мужності та кмітливості. В бою під Цецорою, де загинув його батько, дістав поранення. Турки взяли його у полон та незабаром обміняли. 1625 року водив козацьку флотилію на Чорне море, захопив чи пустив на дно дюжину турецьких суден, посіяв паніку аж до передмістя Константинополя. 1629 року подарував королеві Сигізмундові III двох волоських князів, яких узяв у полон. Під час елекції Владислава IV 1632 року був делегований до сейму як обранець Запорізького війська та руського народу. Опісля, 1635 року, в одній із битв з московитами одержав з рук короля почесну шаблю. Мав неабиякий хист поводитися велично і шляхетно, не втрачаючи, однак, прихильності своїх співвітчизників. Не раз йому доручали вибачатися за якесь козацьке повстання, і він це справно робив. А втім, кажуть, не було такої змови, щоб у ній не взяв участі, однак діяв настільки обережно, що неможливо було його запідозрити.
Владислав мав це у пошанівку і хотів скористатися ним як довіреною людиною серед козаків. Уже віддавна король, підбурюваний канцлером Оссолінським, обмірковував скасування давньої польської конституції, ненависної для короля і згубної для усього народу. Це був нелегкий задум з огляду на могутню аристократію і шляхту, котра звикла нічого не поважати, навіть державних мужів, яких сама обрала. Щоб досягти своєї мети, король з міністром хотіли втягнути Польщу у війну проти кримського хана і турків, що було дуже легко зробити: вистачало лишень підбурити козаків на воєнні дії, які викликали б репресії з боку турків. А смілива і шляхетна нація неодмінно підтримає короля у тій священній війні; з’явиться добра нагода ввести в королівство значну кількість чужинецького війська. Тридцятилітня війна, що саме закінчувалася, позбавляла заняття багатьох обстріляних, войовничо настроєних жовнірів, котрі ладні були у всьому слухатися будь-якого короля, аби той лише їм платив. Подолавши турків (а Владислав навіть не сумнівався у перемозі своєї зброї), він очолить військо, прихилене щедротами, сподівався переконати магнатів і підлеглий їм люд. Тішив себе тим, що пригнічені польською шляхтою козаки стануть йому надійною підмогою, і розраховував легко привернути їх на свій бік, обнадіявши щасливим майбутнім при реформованому уряді, який мав намір встановити.