У той час, 1646 року, Україна вирувала глухим невдоволенням, яке віщувало близький сильний вибух. Права і воля краю, його релігія зазнавали безперервних утисків з боку польських управителів. Народ був пригнічений податками і різноманітними поборами шляхти, що осіла на Україні, одержавши там землю. Руський народ, особливо козаки, гадали, що для звільнення досить прогнати невірних; однак їхніми зусиллями один пан змінив іншого. Польську шляхту, яка володіла майже цілим краєм, селяни сприймали як чужоземців та загарбників. Вона розмовляла іншою мовою і сповідувала іншу релігію. Сповнена презирства до руського люду та його вірувань, шляхта справді надзвичайно жорстоко з ним поводилася. Декотрі з шляхтичів у релігійному фанатизмі руйнували православні церкви, силою навертали в католицизм. Повсюдно зводилися католицькі монастирі, по селах нишпорили ксьондзи разом із жовнірами, навертаючи русинів у лоно своєї церкви; дуже часто вони доповнювали проповіді погрозами та насильством.
Давніше козацьке військо набиралося з незакріпачених людей, що сходилися на Україну. Воно вільно обирало своїх гетьманів. А тепер шляхта вимагала, щоб те військо мало не більше шести тисяч реєстрових козаків, прагнула нав’язати йому своїх воєначальників, ввести прусську муштру, перетворити його на своєрідне сторожове ополчення — у будь-яку хвилину можна його використати, лише зрідка віддячивши за службу. З великим зусиллям Запорізьке військо зберігало тінь давньої волі завдяки тим лабіринтам островів, де воно переховувалося; вільні колись українські селяни та козаки, так само, як і їхні брати-реєстровці, стали жалюгідними рабами.
Ось якими словами французький інженер Боплан, який перебував на службі у Владислава аж до смерті монарха, що сталася 1648 року, описує умови життя українців. Це свідчення, позбавлене національної запальності поляків та козаків, є цінним своєю безсторонністю.
«Їхня небагаточисельна шляхта походить із польської і, здається, почуває сором за те, що вона не католицької віри; повсякчас горнеться до католиків, хоча всі їхні магнати і всі ті, що титулуються князями, вийшли з грецької віри.
Селяни тут надзвичайно бідні, бо мусять тричі на тиждень відбувати панщину своїми кіньми і працею власних рук. Крім того, залежно від розмірів наділу повинні давати відповідну кількість зерна, безліч каплунів, курей, гусей і качок перед Великоднем, Зеленими Святами і на Різдво. До того ж мають возити своєму панові даром дрова та відбувати багато інших робіт, яких не мали б робити. Ще вимагають від них грошових податків, крім того, десятину з баранів, поросят, меду, усіляких плодів, а щотри роки — й третього волика. Одне слово, селяни змушені віддавати своїм панам усе, що тим лише заманеться вимагати. Не дивно, що цим злидарям у таких тяжких умовах не залишається нічого для себе. Але це ще не все: пани мають безмежну владу не тільки над селянським майном, а й над їхнім життям; такою великою є необмежена свобода польської шляхти (яка живе наче в раю, а селяни наче в чистилищі), що коли селяни потрапляють у ярмо до такого пана, то опиняються у гіршому становищі, ніж каторжанин на галері».
Посланий королем на Україну, Оссолінський насамперед переговорив з Хмельницьким та якимсь Барабашем[124], полковником Черкаського полку. В той час Запорізьке військо не мало гетьмана, визнаного урядом, який, відповідно до нового порядку, нав’язаного козакам, хотів особисто призначити йому воєначальників. Хмельницький та Барабаш були найповажнішими постатями козацького військового керівництва. Барабаш, вірменин за національністю, маленьким хлопцем був викрадений козаками, зріс серед них і завоював авторитет своєю сміливістю; його вважали відданим королю і учинним польським управителям. Канцлер прохав їх використати всю свою владу, щоб посприяти здійсненню королівського задуму, і, завойовуючи їхню прихильність, був щедрим на обіцянки: Владислав поверне козакам їхні колишні привілеї; кількість реєстрового війська збільшить з 6 до 12 тисяч, а поки що дозволяє здійснити похід на турків і навіть виділяє кошти для спорудження та озброєння шестисот човнів, які спустяться до гирла Дніпра. Усі ці обіцянки разом з багатьма іншими містилися у листі, який підписав король. Оссолінський радо інформував двох козаків про цей лист, який в офіційній мові польської канцелярії називався королівським привілеєм.
124
Йдеться про Барабаша Івана (р. н. невідомий — помер 1648 р.) — полковника, а згодом осавула реєстрового козацького війська. Належав до угодовської частини старшинської верхівки.