Генеральний писар Запорізького війська не потребував такої поради, бо вже давно вирішив помститися за себе і за свій край. Кажуть, що він навіть скористався зі свого кількамісячного перебування у Варшаві, щоб вивчити ненависний йому уряд і виявити його слабкі сторони. Повз його увагу не могла пройти зухвалість магнатів, їх егоїзм, легковажність, глибока скрута народу, загальна байдужість до слави і добробуту спільної батьківщини. Куди б не поглянув, усюди бачив лише безлад і анархію. Військо, що утримувалося грабунками, нікчеми-воєначальники, отупілі від злиднів селяни, готові йти за тим, хто вогнем і мечем скарає їхнього хазяїна; незалежний парламент, що не визнавав жодної верховної влади, безладні дебати, вибори, проведені в атмосфері терору та підкупу — такою поставала тогочасна Варшава, і якщо наш козак подумки порівнював сейм, який тільки-но виніс рішення у його справі, із запорізьким колом[125], то міг сказати собі: «Ми вартуємо більше, ніж наші володарі, і ми будемо вільні, досить цього лише забажати».
Повернувшись на Україну, Хмельницький ретельно взявся гуртувати однодумців і готувати повстання. Духовенство грецького обряду було для нього міцною підтримкою. Київський митрополит Могила дав йому своє благословення і закликав відважно здійснювати свої наміри. Хмельницький показував привілей Владислава, повторював його слова і ширив чутки про те, що в самій Варшаві доволі боязкі покровителі лише чекають слушної нагоди для виступу. Обходячи міста, уникаючи зустрічей з магнатами, які тримали у своїх замках ціле військо челядників, він ішов від села до села, закликаючи до повстання. Всюди його щиро приймали, особливо серед козаків, які висловлювалися доволі-таки круто: «Ми не маємо більше гармат, — казали йому, — в нас дуже мало рушниць, а в поляків потужна артилерія. Як зможемо ми, бідолахи, з ними воювати?» Тоді Хмельницький запропонував взяти в союзники татарів і погодився піти до хана просити допомогу. Пропозицію зустріли схвально. Для цих людей, доведених до відчаю, будь-який спільник був добрий. У своїй ненависті до католиків вони без вагань просили захисту в недругів-мусульман.
Такі дії не могли довго залишатися таємними. Про них сповістили Барабашеві, а також чигиринському старості. Обидва доповіли коронному гетьманові Потоцькому. Якогось дня, коли Хмельницький, потребуючи грошей, прийшов на торговище, щоб там продати свого породистого коня, його заарештували і привели до старости. Швидко провели слідство, однак ті козаки і селяни, яких прикликали свідками обвинувачення, упевнено твердили, що генеральний писар ніколи не говорив того, що йому закидають, і що завжди поводився так, як належиться сумирному громадянину, відданому Речі Посполитій. Староста, який уже трохи дорікав собі за те, що причепився до цієї нещасної людини, не хотів квапити розслідування і послав донесення коронному гетьманові. А ув’язненого поки що довірили під охорону полковника Кричевського[126], який уже давно був зв’язаний з Хмельницьким вузами кумівства, котре вельми шанує грецька церква, а в козаків має таку саму силу, як і близькі родинні зв’язки. Нікого не здивувало, що Хмельницький втік у степ і незабаром прибув на Запорізьку Січ із своїм старшим сином та тридцятьма вершниками. Тільки-но Хмельницький вирвався на волю, як староста одержав наказ скарати його на смерть.
Січ перестала вже бути колишнім недоторканим притулком. Права та вольності запорожців було скасовано водночас із правами інших козаків. На берегах Дніпра звели Кодацьку фортецю, щоб тримати козаків у покорі. Неподалік від Січі стояла більшість регулярного коронного війська. Однак, певно, під захистом давньої слави та й знаної бідності, запорізька ватага фактично була незалежна. Далі тривали морські походи, та це робилося тепер більше потайки, і польські урядовці заплющували на це очі, маючи з того певну користь. Хмельницький відважно з’явився перед своїми колишніми товаришами і оповів їм своє лихо. «Поляки віддали нас у рабство клятому племені орендарів, — сказав він. — Погляньте на старого козака, головного писаря Запорізького війська. Повоювавши за них, я мріяв лише про спокійне життя. Вони захопили мій маєток, заволоділи моїми статками, викрали мою жінку. Вони вбили мого сина, усе вкрали, навіть коня. Вони засудили мене на страту, я прийшов просити у вас притулку. Змилуйтесь над давнім товаришем, і хай моє життя навчить вас, яку долю вам готують наші спільні вороги».
125
Мається на увазі «рада». П. Меріме вживає термін «коло», який засвідчує розміщення членів Запорізької ради під час обговорення важливих питань.
126
Кричевський Михайло (р. н. невід. — загинув у липні 1649 р.) — київський полковник, сподвижник Б. Хмельницького. У 1649 р. керував обороною північних кордонів України від нападу литовсько-шляхетських військ Яна Радзивілла. В бою під м. Лоєвом був смертельно поранений.