Хмельницький не мав тоді великої кількості війська. Добре проінформований своїми вивідниками, чекав на березі Дніпра флотилію Барабаша. А вона пливла вниз по ріці, зупиняючись щоночі, аби висадити на сушу воїнів. Човен, по якому всі інші човни вивіряли свій курс, ішов під орудою полковника Кричевського, кума Хмельницького. Людина, котрої противникові треба було найбільше остерігатися, була проводирем його військового походу. Отже, Хмельницький мав щоденні повідомлення про його просування. У ніч з 3 на 4 травня 1648 року, залишивши пришвартовані човни, жовнірів, посну лих у човнах або ж в наметах на березі ріки, Кричевський поспішив попередити свого кума. Один з полковників Хмельницького, сміливий відчайдух на ймення Ганжа[127], кинувся у розташування так званих німецьких драгунів і крикнув: «Слава православній вірі, козакам і народу руському! Ви за польського короля, який вам платить, чи за нашу матінку Україну?».
«Слава Україні! — вигукнули драгуни. — Ми не воюємо з нашими братами!» За якусь мить бунт перекинувся на човни. Вояки жбурляли у воду свої чужинницькі відзнаки, убивали командирів і польських шляхтичів, що прибули разом з ними. Захоплений у своєму човні Барабаш спочатку пробував чинити опір, а потім пожбурив свою зброю і попрохав пощади. Його стали ображати, бити. Кожен дорікав йому за жорстокість, що чинилася за його наказом чи радше за наказами польських гетьманів. Нарешті один татарин-вихресток на ймення Джеджалик[128] проткнув його списом і скинув у воду. Разом з Барабашем були знищені всі козацькі старшини, знані своєю відданістю польським регіментарям.
З великим подивом молодий Потоцький та його воєначальники дивилися, як залога Барабаша під орудою Хмельницького прямує до табору запорожців і її зустрічають радісними вигуками. Поляки скликали військову раду. Відступати у присутності переважаючого ворога, розпаленого успіхом, здавалося надто ризикованим. Хутко зміцнили укріплення, викопавши захисні рови, поставили вози і вирішили дочекатися коронного гетьмана, до якого відправили гінця, прохаючи якнайскоріше слати підмогу.
Кілька днів козаки лише вряди-годи атакували польський табір. Вони остерігалися сильної артилерії Потоцького, однак не дозволяли війську поповнювати запас корму, відтяли доступ до води і виснажували його постійними вилазками, під час яких масово дезертирували драгуни. Єдиний посланець, якого відправив молодий Потоцький, був перехоплений козаками і сповістив їм, що поляки починають відчувати нестачу провізії.
Вирішивши, що ворог уже доволі виснажений та занепокоєний, Хмельницький наблизився верхи до їхніх укріплень і запропонував переговори. «Досить крові, — мовив він. — Присилайте нам людей, з якими ми могли б порозумітися і чесно вести переговори». З польського табору вийшов шляхтич Чарнецький і підступив до Хмельницького від імені свого гетьмана. Хмельницький похвалив шляхтича за мужність, та не хотів розпочинати серйозної розмови, поки вони не пообідають. За прикладом свого ватажка запорозькі старшини приймали Чарнецького радше як товариша, ніж парламентера. Цілий день минув за тим, що навіть не торкалося серйозної сутички, а Чарнецький, мабуть, забув за столом про своїх зморених друзів, що вмирали з голоду. Пригадав про них на другий день, та вночі татари Тугай-бея, які стояли табором трохи далі, немовби вагаючись, чию сторону прийняти, врешті поступилися наполяганням Хмельницького і, надзвичайно тихо перейшовши Жовті Води далеко від польського табору, вирушили на той шлях, яким мало йти коронне військо, відступаючи на Черкаси. Хмельницький заявив, що мирні переговори провадити не можна, бо коронний гетьман не дав своєму синові необмежених повноважень. Однак йому шкода відважних воїнів, оскільки знає, в якій безнадії вони перебувають, і він дозволяє їм повернутися до основного табору за єдиної умови: вони здадуть йому всю свою артилерію. Якою не була принизливою ця умова, на неї радо погодилися. Двадцять шість гармат Потоцького перейшли до козаків. Незадовго сам коронний гетьман покинув табір з військом, що складалося тепер лише з поляків, і почався відступ; за ним на певній відстані їхали козаки, не виявляючи, однак, ніяких ворожих намірів. Так вони правилися майже три милі аж до урочища, оточеного лісом. Тут шлях їм перегородили рови і завали дерев. Головна польська колона зупинилася. Несподівано в лісі пролунав крик «алла!», і татарва, висипавши зусібіч, почала обстрілювати нещасних поляків. Інстинктивно голова і хвіст колони згорнулися всередину. Зайнявши обидва схили виярку, татари вели прицільний вогонь по безладній масі людей. Важко поранений Потоцький не переставав закликати своїх жовнірів триматися стійко і дорого віддати своє життя. «Нас зрадили, — сказав він, — але нема чого собі докоряти. Краще смерть на бранному полі, ніж рабство у невірних. Що ж до мене, то не хочу терпіти ні знущання переможця, ні докорів свого батька!». Запалені його словами і прикладом, поляки відчайдушно захищалися. Їм забракло пороху, вони билися камінням і прикладами мушкетів. Виконуючи умову, козаки лише споглядали битву, не встрявали в неї. Однак віддали татарам щойно одержану артилерію. Розгромлені власними гарматами, поляки нарешті припинили опір. Потоцький звалився з коня, його соратники відразу ж склали зброю. Хмельницький подбав про те, щоб полонених не кривдили. Розпорядився, щоб їм перев’язали рани, однак рана молодого Потоцького виявилася смертельною. Він помер наступного дня після поразки, викликавши, здається, смуток і жаль у самих козаків.
127
Ганжа Іван (р. н. невід. — помер у вересні 1648 р.) — уманський полковник. Загинув під Пилявцями.
128
Джеджалик — насправді Джалалій (або Джеджалій) Филон (роки нар. і смерті невідомі) — кропивнянський (ічнянський) полковник, визначний військовий діяч Визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. Під час Берестецької битви 1651 р. був обраний козаками наказним гетьманом.