Протягом кількох днів у Черкасах нічого не знали про те, що трапилося у степу і на Дніпрі. Першу звістку приніс драгун, який довго блукав степами і врешті дістався до основного табору війська. Попервах його прийняли за ворожого лазутчика, ніхто не хотів вірити його розповіді, яка була, крім того, і неповною, бо він, певно, утік посеред бою. Та незабаром свідчення утікача підтвердилося просуванням зраділих селян на південь. Коронний гетьман пустився у похід з невеликою кількістю війська, намагаючись натрапити на слід свого сина. Два дні він марно шукав якоїсь звістки і вже готовий був вернутися на місце постою, аж тут дозорці привели до нього конаючого від голоду польського шляхтича, який був поранений і вертався з-під Жовтих Вод. Усі воєначальники заціпеніло слухали його розповідь і, дивлячись на нещасного батька, кожен на мить забув про критичний стан війська. «Всі наші жовніри зблідли, — розповідає польський хроніст, — наче перемерзла трава, яку обпалило сонячне проміння». Шляхтич закінчив свою скорботну розповідь тим, що Хмельницький, певно, неподалік, його союзниками є татари і в нього величезне військо.
Головні воєначальники зібралися довкола коронного гетьмана, який намагався вгамувати свій біль горілкою. Польний гетьман Калиновський висловив думку, що треба йти далі і якнайшвидше атакувати ворога. Більшість воєначальників зауважила, що військо погано забезпечене харчами, сила противника невідома і розважніше було б чекати на ворога, підтримуючи зв’язок із замками, де вони могли б поповнювати свої запаси. Розпочинаючи військову раду, Потоцький рвався до бою і божився, що спокійно спатиме лише тоді, як порубає на кусні тих негідників-бунтівників. Однак, вчувши думку Калиновського, відразу ж погодився на відступ, лише для того, щоб дати відчути польному гетьману свою зверхність.
Отже, відступ розпочався. Поляки спалювали хутори та оселі, винищували селян, яких зустрічали по дорозі. Калиновський був проти такого страшного насильства, яке, на його думку, кидало український люд у відчай і позбавляло коронне військо необхідних ресурсів. А коронний гетьман, готовий завжди йому заперечити, наказував усе нищити вогнем і мечем.
15 травня з південного боку степу знялася хмара куряви, сповіщаючи про наближення великого війська. Старшини, послані в розвідку, визначили, що там близько 100 тисяч воїнів. Правдоподібно, що Хмельницький мав лише половину своїх козаків. Поляки зайняли позицію між Корсунем і Стеблевом[129], на колишніх фортифікаційних спорудах. Якийсь час татари вдавали, що наступатимуть на їхній лівий фланг, однак відійшли, як тільки почало смеркати. Тоді у степу спалахнуло вогнями велике півколо, що окреслювало польський табір. З тяжким передчуттям поляки готувалися до важкої битви наступного дня.
Проте Хмельницький вживав силу лише тоді, коли безсилою виявлялася хитрість. Серед козаків він мав такий авторитет, що легко знаходив людей, які ладні були зазнати ганебної смерті, аби лишень втілити у життя замір їхнього полководця. Він зупинив вибір на Микиті Галагані, навчив його, як той має поводитися, і відправив до поляків. Немовби випадково потрапивши в засідку, Галаган спочатку відмовлявся відповідати на запитання, які йому ставили. Його попереджували, що катуватимуть, однак готовність прийняти муки цінувалася у козаків як доброчесність. Вони до цього готувалися, цим навіть похвалялися. Козак довго опирався, а потім, наче не витримавши катувань, казав так, як його навчили: «Я не знаю, скільки в нас війська, але воно щохвилини зростає. У Тугай-бея 15 тисяч воїнів, а ще ми чекаємо хана з ордою, який уже на підході до нас». При згадці про кримського хана всі заціпеніли, навіть сам Потоцький почав втрачати мужність. Лише Калиновський наполягав, щоб кинутися на ворога, перш ніж підійде підкріплення орди Іслам-Гірея. Спалахнула суперечка. Калиновський натякнув, що коронний гетьман, певно, має якісь потаємні мотиви, задля яких радить відступати. При цих словах Потоцький вибухнув гнівом. «Лише я маю право тут наказувати! — крикнув він. — А вам належить виконувати. Нині фатальний день — Вбивство Невинних. Ми залишаємося у таборі! Завтра, як тільки затрублять збір, кожен має бути на своєму місці і хай ніхто навіть не наважується мене переконувати». Тимчасом, зазнавши нового катування, Микита Галаган запевнив поляків, що краще від будь-кого знає цю місцевість, і взявся їх супроводити. Коронне військо виступило в похід. Ущерть наладовані вози, вишикувані у вісім паралельних рядів, утворювали великий прямокутник, захищаючи артилерію та піхоту. Ар’єргард мав стримувати супротивника. Кіннота трималася по обидва боки прямокутника. Лівий фланг був під орудою Калиновського, правий — Потоцького.