Так вони просувалися досить злагодженим строєм з десять верств, ніхто їх не турбував. Та, побачивши густий ліс, в який збиралося вступити польське військо, козаки почали обстрілювати ар’єргардний загін, шарпати кавалерію. Постріли запорожців і стріли татар покалічили коней. Більшість польських шляхтичів спішилася і відігнала коней під захист возів, однак багато їхньої челяді втекло разом з кіньми або ж перейшло у ворожий табір. Підпираючись довгими списами, польські гусари, вбрані у важкі лати, повільно просувалися вперед. Зі степу весь час спритно наскакував на них ворог, якого вони ніяк не могли досягнути, на кожному кроці залишаючи вбитих і поранених. Уже сягали лісу, в якому, за словами Галагана, вони будуть у безпеці. У лавах війська знову засвітилася надія, коли раптом оглушливий залп, спрямований у голову колони, сповістив, що ворог відтяв їм шлях до відступу. В лісі було 6 тисяч козаків, які влаштували завали у найвужчому переході через болотисту місцевість. У той час з квадрата війська вихопився корпус із 1800 драгунів, відкрив вогонь по військовому обозу. Серед жовнірів спалахнула неймовірна паніка. Замість того, щоб давати накази, Потоцький і Калиновський почали взаємно звинувачувати один одного в невдачах та бідах, ображали один одного, здавалося, дійдуть до бійки. Багато шляхтичів кинулося до своїх возів, щоб позабирати найкоштовніші речі. В цьому хаосі один із найбагатших волинських магнатів князь Корецький став на чолі двотисячного загону і вигукнув: «Кидайте майно! Рятуймося від ворога! Хто мене любить, за мною, у прорив!». Кілька офіцерів намагалися його стримати, нагадуючи, що коронний гетьман велів у будь-якому випадку всім залишатися на місцях.
«Його накази доходять надто пізно, — кинув Корецький. — На коней, вперед!» Він прорвав атакуючу лінію козаків і зумів врятуватися, втративши половину своїх драгунів. Цей маневр вирішив долю битви. Порожнечу, залишену загоном Корецького, відразу ж заповнили козаки. Каре було прорване з усіх боків. Поранений в руку та шию Калиновський вигукував накази і не переставав керувати боєм. Та ось він звалився з коня і був узятий у полон. Побачивши, що все пропало, Потоцький умостився в своїй кареті і чекав смерті. Найзаможніші магнати за його прикладом знеможено кинулися до своїх возів. Так їх повезли до переможця.
Задля справедливості треба сказати, що як тільки поляки склали зброю, козаки припинили бій. Однак продовжували вигукувати грізні лайки, бо, не кажучи вже про недавню жорстокість Потоцького, запорожці пам’ятали, що двадцять років тому у Варшаві був страчений їхній отаман Тарас[130], який туди приїхав на слово гонору; що під час коронації Владислава IV було четвертовано в’язня поляків гетьмана Судиму[131]. Врешті, 1637 року його наступник гетьман Павлюк Бут[132], прибувши до Польщі з охоронною грамотою канцлера, був тяжко покараний разом з кількома козацькими старшинами. Та жоден з полонених шляхтичів не зазнав кари. У своїй помсті козаки обмежувалися лише глузуванням. «Пане Хмельницький, — вигукували вони, — дай тим добродіям хутра, вони такі бліді, тремтять від холоду». Товпилися довкола карети коронного гетьмана і казали йому: «Пане Потоцький, навіщо було задиратися з запорожцями? Не хотів бути гетьманом, то тепер поїдеш у Крим їсти сиру конину».
130
Йдеться про Тараса Федоровича (Трясила) — гетьмана нереєстрового запорізького козацтва. Про страту саме у Варшаві немає аргументованих даних.
131
Сулима Іван Михайлович (р. н. невід. — помер 12.ХІІ. 1635 р.) — гетьман нереєстрових запорожців. Страчений у Варшаві.
132
Бут Павло Михнович (Павлюк), (р. н. невід. — 1638 р.) — гетьман нереєстрового запорізького козацтва. Вбитий у Варшаві не 1637-го, а 1638 р.