В’їзд Богдана Хмельницького в Київ. Автор Микола Івасюк (1892—1912 рр.)
Поки тривала облога, а повстанці продовжували спустошливі набіги, польський сейм, зібравшись у Варшаві, мав намір вибрати короля. Звичні інтриги з такої оказії, здавалось, так поглинули увагу виборців, що вони забули про небезпеку, яка нависла над батьківщиною. Хиткий трон мав багато претендентів. Єдиний, хто міг би дати жовнірів, поповнити скарбницю і мав військовий досвід, був Стефан Ракоці, трансільванський князь. За корону він брався знищити грецьку схизму. Його несподівана смерть заскочила сейм, котрий уже було розпочав попередні приготування. Залишилися два брати покійного короля: Карл та Ян Казимир. Вони мали сприятливі умови, оскільки в Польщі якраз складалася позитивна думка щодо права на успадкування королівського трону. Брати були кардиналами, належали до ордену єзуїтів, обидва розраховували на відречення від духовного сану. Кажуть, що вони вели суперечку не лише за корону Владислава, а й за руку його вдови, Луїзи Марії де Гонзаги, котра в сорок років зберегла ще юнацьку вроду і дотепну вдачу, завдяки цьому її знали при французькому дворі. Певна, що буде правити під іменем одного з братів, віддала перевагу Янові Казимиру і вмовила французького посла підтримати його домагання. Однак наймогутнішою її підтримкою був грізний ватаг козаків. Не знаємо, які стосунки могли існувати між Хмельницьким та князем Яном Казимиром. Можливо, вони датувалися тими часами, коли Владислав вів з козаками переговори, аби їх підбурити на війну з турками. Як би там не було, Хмельницький відкрито став на його бік. Довірники Хмельницького (а тепер він був досить багатий, щоб мати не одного довірника на сеймі) заявили, що елекція Я на Казимира покладе край громадянській війні, в противному разі війська, що стоять під Замостям, правитимуть на Варшаву. В жалюгідній ситуації країни князь Карл не наважився наполягати, погодився на зречення трону задля інтересів Речі Посполитої і зняв свою кандидатуру. На Вольській рівнині сейм обрав королем Яна Казимира, а на видноколі диміли замки, підпалені козаками.
Новообраний король насамперед повідомив особистим листом Хмельницького про свою елекцію. Він благав його відвести військо на Україну, чекати там комісарів, які задовольнять скарги козаків та руського люду. Обіцянки короля були дещо невиразні, однак він погоджувався, що скарги козаків обгрунтовані і, здавалось, був схильний вважати, що запорізьке військо не повинно підлягати польському воєводі. Що ж до проблеми релігії, то тут він був ще менш чітким: козаки не хотіли мати на Україні ні єзуїтів, ні уніатів; а єзуїтові, кардиналові, важко було стосовно цього брати на себе якісь зобов’язання. Однак Ян Казимир схильний був робити все, аби лиш повернути собі прихильність підданих, яким завдячував короною. Хмельницький не сумнівався у його щирості. Дізнавшись про рішення сейму, виявив велику радість. Козацькі гармати славили елекцію Яна Казимира скоріше, ніж прозвучали постріли салюту в Замості. Хмельницькому здавалось, що дійшов до такого стану, який передбачував ще з перших літ королівства Владислава і котрий був настійною метою його політики та всіх його зусиль: номінальне панування польського короля і фактична незалежність України. Сповнений надії, він швидко покинув Польщу і відвів свої полки в міста їхнього постою. На початку січня 1649 року, зустрінутий радісними вигуками населення, Хмельницький тріумфально в’їхав до Києва, святого міста руського люду. Назустріч йому вийшло православне духовенство і вітало його як визволителя. Однак у тих провінціях, з яких він виводив війська, лишалася більшість нерегулярних загонів, що йшли під його знаменом. Нічого не говорилося ні про інші руські провінції, ні про повсталі ватаги. Ми вже казали, що, незважаючи на відданість православній вірі, Хмельницький лише побіжно цікавився долею руських селян. Як вождь Запорізького війська, він вважав, що його першою турботою, першим обов’язком є слава та добробут козаків.
ОПОВІДЬ ТРЕТЯ
Повернувшись на Україну, Хмельницький, здавалось, занедбав народні справи і думав лише про себе: чи то вважав, що все вже завершено, чи, може, хотів дати відпочинок натрудженому безперервними хвилюваннями тілові, а може, відчув врешті якусь шалену радість від таких звитяг. Він розривався між ревним сповненням релігійних обрядів і буйствами, властивими його співвітчизникам. Цілими годинами лежав розпростертий перед іконами святих, а потім зачинявся з віщунами або ж бенкетував із старшинами, наспівуючи їм пісень. Хоча й був Хмельницький інколи суворий та гордовитий, особливо з полковниками, проте всі ті дивацтва сприймалися по-доброму і зовсім не шкодили його дивовижній владі. Приблизно тоді ж він повернув собі жінку, яку викрав і пошлюбив Чаплинський, про що ми говорили раніше. Звісно, Чаплинський не чекав помсти з боку ображеного мужа і постарався залишити межі України. Пані Хмельницька була його кумою. Корінфський митрополит, якого тоді називали патріархом руським[136], вважав, що така релігійна спорідненість визнає недійсним другий шлюб, і дав підтвердження першого. Пані Хмельницька повернула собі і колишню віру, і колишнього чоловіка.