Перемоги Хмельницького привернули до України та її полководця увагу всіх сусідніх володарів. Вони почали шукати з ним спілкування.
У своїй резиденції в Переяславі він приймає посланців трансільванського князя Георгія Ракоці, посланців султана і московського царя. Хмельницький вітав їх щедро і невгамовно. Справжній козацький ватажок, збагачений своїми звитягами, частував гостей житньою горілкою із золочених чарок. Його жінка набивала люльки і запалювала їх. Козацькі старшини, збуджені вином, лякали чужоземних посланців своєю буйністю та звичкою встрявати в перепалки. Часто становище послів було скрутне. Розповідають, що якось трансільванський посланець, котрий був змушений сидіти на такій гулянці, мовив одному із своїх колег: «Me poenitet ad istas crudeles bestias venisse»[137].
Трансільванський князь не хотів нічого, лиш би стати польським королем, і був готовий поділяти владу з тим, хто дасть йому корону. Порта пропонувала Хмельницькому, що візьме Україну під свою опіку, а йому дасть титул, рівний титулові Великого господаря. Що ж до царя, котрий вітав козаків із перемогою, завдяки якій вони відомстили за православну віру та відновили її, він закликав їх до примирення з Польщею. Незважаючи на велике бажання повернути собі воєводства, які відібрали в Росії Сигізмунд та Владислав, московський царський двір не хотів брати собі за спільників повсталих проти панів селян. Він боявся, щоб ця пожежа не перекинулася на північ та схід. І справді, бояри, власники кріпаків, мали б боятися таких спільників, як козаки. Їхні інституції могли б стати небезпечною спокусою для московитів.
Прибуваючи на Україну, польські комісари були трохи ображені тим, що їх випередили чужоземні посли, котрі ведуть переговори з Хмельницьким як з незалежним володарем. До того, упродовж усієї подорожі перед їхніми очима поставало дуже сумне видовище: зруйновані або сплюндровані костьоли, пограбовані або вщент спалені замки. Замість колишніх покірних і слухняних селян вони знаходили сповнених зухвальства воїнів. На кожному кроці їх ображали, їм погрожували. Якби не охорона регулярного козацького загону, навряд чи дісталися б вони до головного штабу в Переяславі. Існує реляція з подорожі польських комісарів, і добродій Костомаров широко її використав. У ній день за днем описуються страждання і різноманітні труднощі, яких вони зазнавали, а крім того, міститься дуже цікава розповідь чи, радше, звіт про всі розмови з Хмельницьким.
Гадаю, що складеться хибна думка про українського гетьмана, якщо судити про нього лише з тієї реляції. Польські посли побачили зухвалого від перемоги варвара, грубого, часто напідпитку, який дозволяв собі екстравагантні вчинки. Яким чином розпізнавати в ньому гетьмана, котрий, ставши, так би мовити, ногою на горло Польщі, зупинив свої переможні ватаги і на одне лиш слово короля повернув їх на Україну? Мені здається, що в Переяславі Хмельницький грав комедію перед поляками і козаками, аби втілити той план, який давно вже виношував і про який ми намагалися уже говорити. Йому залежало на тому, щоб змусити сейм прийняти ті мирні умови, які він їм хотів запропонувати. До того ж, їх треба було ще затвердити на козацькому колі, захмелілому від перемоги. Він переслідував цю подвійну мету, страхаючи польських послів, показуючи повну готовність відновити воєнні дії. Не заважаючи власним воїнам задовольнити своє честолюбство, він робив їх більш поблажливими до умов мирного договору; їм досить було побачити, що ворог принижений їхнім обранцем. Ввічливий і привітний з послами, Хмельницький міг викликати недовір’я у своїх козаків. І навпаки, вони підпишуться без додаткового обмірковування під усіма умовами, які він, здавалось би, нав’язує послам, трактуючи їх суворо та загрозливо. Ось так, на мою думку, можна пояснити його поведінку й очевидну невідповідність між тим, що заявляв на переяславських переговорах та дійсною стриманістю у своїх вимогах.