Уже з першої зустрічі Хмельницький ввійшов у свою роль. «То була наша родинна сварка, — мовив він до послів, — і дай боже, щоб вона закінчилася миром! Господиня уже принесла борщ, покуштуймо його і вип’ємо за добру нашу злагоду». Шляхетним послам не дуже приємно було сідати за стіл із козацькими полковниками, тим паче з чужоземними послами. ’ Вони попросили призначити день та місце, де могли б вручити знамено і гетьманську булаву, клейноди гетьманської влади, якою король щойно наділив Хмельницького. Той вибрав наступний день та великий переяславський майдан, бо в козаків усе відбувалося просто неба. Молоді шляхтичі з польського посольства розгнівалися. «Ми там змішаємося з тим набродом, — казали вони, — це образливо для Речі Посполитої». Кисіль закликав їх до спокою.
10 лютого 1649 року королівські комісари з’явилися на площі, де їх чекав Хмельницький, одягнений у пишне хутро чорнобурку, оточений своїми полковниками та старшинами. Біля нього майоріли бунчуки, що в козаків, як і в татар, слугували знаменами. Площа була вщерть заповнена воїнами. Кисіль ступив крок наперед, тримаючи в одній руці королівський лист, а в другій булаву, військовий жезл, ручка якої була інкрустована сапфіром. То була відзнака головного командування і символ гетьманської військової влади. «Його величність, — почав Кисіль, — веліла мені вславити цими ласками ясновельможного гетьмана і ціле Запорізьке військо…» Кисіль відзначався красномовством, і цією фразою розпочинався, мабуть, заздалегідь вивчений виступ, коли один із полковників нараз перервав його: «Король — це король, а ви всі корольки, — вигукнув він. — Уже віддавна ви сієте серед нас смуту, а тепер прийшов час заплатити за побиті горшки. А ти, Кисілю, покинув нас, став поляком, ми ж вважали тебе нашою кістю від костей!». Хмельницький зажадав, щоб полковник замовк. Трохи зніяковілий від тих слів і козацького гомону, оратор перервав свій урочистий виступ і, не мовлячи ні слова, вручив Хмельницькому булаву і малиновий стяг з польським орлом та написом «Casimirus rex»[138]. Натовп якось не дуже схвально прийняв цей королівський дар, хтось вигукнув: «Не потрібні нам ті ваші витребеньки!» Підійшовши до Кисіля, полковник Джеджалик прорік: «Думаєте, що вхопили нас і заклали ярмо на шию, та ми не спіймаємося на ваші солоденькі слова, — ми розмовляємо шаблями. Займайтесь своєю Польщею і лишіть нашу Україну!». Джеджалик був одним з улюбленців Хмельницького, саме він убив колишнього гетьмана Барабаша. «Чорт би тебе побрав! — вигукнув Хмельницький. — Я хотів дещо сказати цим панам, а через тебе все забув. Та нічого, згадаю! А поки що ходімо до столу». Гомеричним буйством і вдаваною патріархальною добродушністю гетьман не менше од своїх нестриманих полковників доводив комісарів до відчаю. Кілька днів важко було нав’язати якісь поважні розмови. Коли за столом заходило про політику, козацькі полковники на свій лад пояснювали, чому вони взялися за зброю, розпалювали один одного спогадами про образи, яких спізнав їхній край, і, здавалось, від погрозливих слів готові перейти до конкретних дій. А коли польський ксьондз засумнівався, що Хмельницький точно поінформований про якийсь факт, що згадувався у розмові, хтось із полковників крикнув: «Як ти, попе, наважуєшся виправляти нашого гетьмана!» І схопивши свій пернач, ледь не розбив йому череп. Добре, що той ксьондз вчасно вийшов з-за столу.
Обід змінювався обідом, а переговори не розпочиналися. Годі було домогтися, щоб гетьман призначив день початку переговорів. Занепокоєний Кисіль подався до покоїв Хмельницького і застав його за столом з полковниками та трансільванським послом, який готувався до від’їзду. Стіл був заставлений пляшками горілки і всі гості, здавалось, були вже напідпитку. При першому ж слові Кисіля Хмельницький з досадою мовив: «Усі питання та відповіді завтра! Сьогодні я п’яний! Тільки-но випив чарку стременного з угорцем. Не годен тепер довго балакати. Але ваша комісія все знатиме. Через три-чотири тижні знову почнеться війна. Всіх вас, панове поляки, повиганяю звідсіль, будете в мене під ногами, а потім продам вас туркові. Король є король! Хай водить за ніс шляхту, герцогів, князів. Я хочу, щоб він був вільний. Якийсь князь утнув дурницю, його карають на горло. Коли ж таку дурницю чинить козак, то це вже моя справа. Ось у чому полягає справедливість! Правда, я незначна людина, але мене підніс Господь і настановив володарем усієї землі руської. А на цьому — надобраніч! Усі питання та відповіді — завтра!».