— Ваша ясновельможність, — знову втрутився Митяговський, — безперечно не відмовить королю у тому, щоб повернути йому ту велику кількість його підлеглих, яку тримає полоненими.
— То чиста випадковість, — одповів Хмельницький. — Хай король не хвилюється.
— Але ж, — вів далі Митяговський, — навіть невірні відпускають з миром своїх полонених. Я сам був бранцем турків, і султан Ібрагім відпустив мене на батьківщину. Як же ж ви, ваша ясновельможність, діставши булаву та знамено з рук його королівської світлості, триматимете в’язнями шляхтичів його дому? Більшість з них була взята в полон не на полі битви, а у своїх домівках, перш ніж дізналася, що оголошено війну. Що подумають про вашу лояльність?
— Гаразд, — мовив Хмельницький, — той, хто потрапив у мої руки волею Божою, повернеться тоді, коли в Литві перестане проливатися християнська кров. А до того хай Потоцький навіть не тішить себе надією на зустріч з братом, який привласнив собі мою домівку на Поділлі. Я знаю, які жахіття творяться у Литві!
Справді, повстання, що перекинулося на ту провінцію і було ще дужче розпалене й підтримане кількома присланими козацькими полками, зазнало жорстокої розправи з боку князя Радзивілла та його полководців.
— А що тут робиться щоднини? — вигукнув Митяговський. — Хіба ж чернь не вбиває невинних? Не кидає їх у Дніпро? На наших очах грабують, рубають, топлять поляків.
— Я сказав — і все! Тут я пан і господар. Доволі балачок.
Знову втрутився Кисіль:
— Ваша ясновельможність тільки-но вручила нам свій ультиматум. Чи можна сподіватися, що в ньому не буде ніяких змін?
— Нічого не можу обіцяти, — відповів гетьман. — Наші полки поки що роз’єднані, нема ще корму. Хай комісія відкладе свою роботу до вербної неділі, коли буде паша для коней, а до того часу польське військо навіть не пхається у Київське воєводство.
Аби якнайшвидше закінчити суперечку, Хмельницький нашвидкуруч переписав пункти свого ультиматуму і вручив його комісарам. Коли ж знову почали за полонених, він пообіцяв, що їх звільнить, як тільки матиме ратифікований договір. Більшого досягти не вдалося.
Перед від’їздом Кисіль схвильованим голосом звернувся до Хмельницького. Нагадав, яка відповідальність впаде на нього за поділ та знесилення Речі Посполитої. Він християнин, а спілкувався з невірними проти християн. Привів їх у Польщу, наробивши страшного лиха. Якогось дня, можливо, Україна зазнає таких самих страждань, як тепер Польща. Тоді прийде до Хмельницького запізніле каяття за те, що пожертвував спільною вітчизною задля свого злопам’ятства. Здавалось, гетьмана зворушила мова старого чоловіка. «Ніхто, — відповів він, — не омине своєї долі. А наша доля — жити з оголеною шаблею, поки хочемо бути вільними. Краще загинути, ніж жити рабами. Добре знаю, що фортуна мінлива, та врешті-решт перемагає справедливість. Ми любимо і шануємо короля як нашого повелителя, але панів та шляхту ненавидимо смертельно. Хай перестануть робити нам зло, тоді буде легше укласти тривкий мир. Їм вистачає лише дотримуватися наших пунктів. Та якщо надумають нас обдурити, буде смертельна війна. Бранці повернуться після ратифікації договору. Так і скажіть королю: за будь-яких інших умов жодна угода між нами неможлива». Комісари з подивом бачили, як при цих словах очі Хмельницького виповнили сльози.
Якось їм розповідали, що один із полковників, котрий називався Чорнота[139] і був начальником генерального штабу гетьмана, має у нього особливе довір’я. Аби використати всі можливості для успіху, комісари спробували зацікавити його долею в’язнів. Прийшовши до полковника, застали його в ліжку із страшним болем голови. Напередодні був присутнім на гетьманськім обіді. При перших словах послів вигукнув, що не втручатиметься у цю справу. «Розумієте, коли я попрошу його, щоб випустити з клітки тих пташок, то він вас туди посадить». Вважаючи себе знавцем людських характерів і не сумніваючись у тому, що кожну відданість можна підкупити, Кисіль відправив своїх колег і, не наважуючись відкрито щось пропонувати, розпочав здалеку; хотів дати зрозуміти Чорноті, що той сам дуже легко міг би здобути гетьманське звання. Козак, який до того страшенно позіхав, надто втомлений, аби щось розуміти, враз перервав цю мову. «Яке щастя, — розповідає доповідач комісії, — що ми не висловлювалися чіткіше; були б усі порубані на шматки». Чи не мали б посли багато чого навчитися у того захмелілого полковника, про якого так погано судили?
16 лютого 1649 року посли остаточно розпрощалися з Хмельницьким. Він наказав припровадити польських полонених і в присутності тих бідолах ще раз повторив свою обіцянку повернути їм волю, як тільки буде ратифіковано мирний договір, проте додав, що, врешті-решт, усе залежить од думки кола, а він не може знати, як воно вирішить. Потім подарував Кисілю чудового коня і гаманець із 600 червінцями, які той одразу ж роздав поміж бранців. На цьому завершилися переяславські переговори. Вони підігріли самовпевненість козаків і глибоко поранили гордість поляків. Хмельницький досягнув мети і неважко було передбачити, що мир тут неможливий.
139
Йдеться про Чорняту (Черняту) Івана — військового (генерального) обозного селянсько-козацьких військ. Він 1649 р. керував складанням 40-тисячного козацького реєстру.