Комісія доповіла, що козаки сповнені рішучості воювати, а Хмельницький вимагає лише одного — незалежності всіх руських провінцій. Королівські посли додали, що єрусалимський патріарх закрутив йому голову, надавши титул князя руського люду і переконуючи, що той буде другим Костянтином Великим. Запевняли також, що Тугай-бей готовий рушити походом, а Хмельницький набирає різних пройдисвітів, незважаючи на їх національність та вірування, аби скласти з них платне військо. Не сумнівалися більше в тому, що навесні він рушить на Польщу з величезним військом.
Хмельницький як переможець диктував умови договору, однак не міг гарантувати миру ціною запропонованих поступок, бо все залежало від згоди Запорізького війська, тобто сили-силенної звільнених селян, що були запалені своїм успіхом і бажали нових сатисфакцій. У крайньому разі польські пани, зазнавши невдачі, могли пристати на вимоги своєрідного ясновельможного гетьмана. Та у своїй гордості бунтувалися при думці, що мають рахуватися з черню, рабами, які нещодавно тремтіли в їхніх ногах. Новий король Ян Казимир (а Хмельницький без надмірного чванства приписував собі його елекцію і вважав, що той буде сповнений вдячності до нього) зустрів мирні пропозиції з таким самим обуренням, як і його шляхта. З великим запалом вигукував, що треба кінчати з козаками не переговорами, а зброєю. Зібрався сейм, та вже перші дебати показали, що небезпека, яка загрожує вітчизні, не може згуртувати під однією хоругвою окремі фракції, на які розпався сейм. Замість вишукувати засоби для ведення війни, опозиційна партія вимагала суду над регіментарями, яких звинувачували в пилявецькій поразці. Король став на їх захист, крім того, вони мали численних та впливових друзів у сеймі, які не допустили до такого голосування. Зате опозиція зуміла нав’язати рішення, яке заборонило королю скликати наймане військо, однак погодилася, що в разі очевидної загрози він має право зібрати посполите рушення, тобто загальне ополчення населення.
Щодо військового керівництва, то тут суперечка між двома сторонами була не менш запальною. Пам’ятаємо, що два найголовніші воєначальники Речі Посполитої, коронний та польний гетьмани, були татарськими полонениками. В Польщі ці посади надавали довічно і йшлося лише про те, щоб призначити командувача par intérim[140]. Після Пилявецької битви Вишневецького призначили регіментарем, себто тимчасовим верховним командувачем, однак король недолюблював його, пам’ятаючи, що він на останньому сеймі підтримав кандидатуру Ракоці. До того ж, звинувачував його в потаємних і підступних зносинах з угорцями. Йому справедливо дорікали за жорстокість до православних та українських селян. Навіть з-поміж самих поляків було доволі авторитетних голосів, які повторювали услід за Хмельницьким, що повстання на Україні викликане недоречною суворістю Вишневецького. І нарешті, буквоїди, а їх було чимало на сеймі, поставили йому за провину те, що в час нападу козаків він розпорядився про поголовне озброєння свого воєводства, а це законним чином робилося лише з дозволу сейму чи короля. Отже, Вишневецького спочатку відсторонили од командування. А далі, коли зайшло про призначення верховного головнокомандувача, король зіткнувся з такою кількістю протилежних думок, з такими інтригами та небезпечним чванством, що йому не лишалося нічого іншого, як самому очолити найвище військове керівництво. Своїми регіментарями король призначив Фірлея, Лянцкоронського та Остророга. Перший у відсутності короля мав забезпечити керівництво військом. Він був похилого віку, загальним улюбленцем та шанованою людиною, зовсім позбавленою честолюбства і готовою відступити свої повноваження гетьманові Потоцькому, як тільки той повернеться з полону. Остророг був одним із полководців-невдах з-під Пилявців, однак його репутація найменше потерпіла від тієї поразки. А Лянцкоронського вважали досвідченим і талановитим воїном.
З початком весни 12—15-тисячне військо під проводом цих трьох регіментарів рушило на Волинь. Відразу ж за ним мало правитися коронне військо на чолі з самим Яном Казимиром. Досвід недавніх поразок не зміцнив дисципліну, і за цим переднім загоном тягнулося більш як 20 тисяч возів. В інструкціях регіментарям наказувалося не заходити на козацьку територію, обмежуватися переслідуванням бунтівників та мародерів, що спустошували край. Головний штаб розташувався у Старокостянтинові. Дізнавшись про те, що місто Бар, в якому був гарнізон козаків, погано охороняється, Лянцкоронський не міг встояти перед спокусою, щоб не завдати зухвалого удару, і зненацька захопив місто. Відразу ж Хмельницький удав велике обурення і заявив, що поляки розпочали воєнні дії. Він і далі відкидав будь-яку відповідальність за насильства, чинені повсталими. Гострий під час переговорів із Кисілем і галантний у своїх листах, він невпинно висловлював надію на мирне вирішення питання, а водночас квапив Іслам-Гірея, аби той уже готував виправу, закликав до зброї не лише своїх козаків, а й усіх мешканців України. Пройнявшись войовничим ентузіазмом руського люду, німецькі колонії на Україні прислали багато новобранців. По селах лишалися тільки жінки з дітьми та немічні дідугани. Всі чоловіки взялися за зброю і, як свідчить тогочасний автор, марно було шукати на всій Україні хоча б одного бороданя. У той час лише воїни голили бороди.