Вишневецький точно все вгадав. Королівське військо справді наближалося і навіть перебувало майже на тій відстані, про яку говорилося у листі, однак, як не дивно, воно ще нічого не відало про те, що діялося на Волині, бо віддані козакам селяни приховували все, що знали про їх переміщення. Даремно Ян Казимир намагався дістати від сейму дозвіл на збір найманого, тобто регулярного війська. Він лише домігся скликання посполитого рушення, або ополчення. Але нація була далека від того, щоб поділяти його завзяття. Провінції, яким ще не загрожувала безпосередня небезпека, були погано підготовлені до оборони земель, захоплених ворогом. Королю дорікали за його фаворитів, міністрів, за любов до розкоші та розваг. Навіть його шлюб із братовою-вдовою, хоча і був освячений Римом, вважався святотатством. Усі нещастя, які звалилися на батьківщину, твердили святенники, це справедлива кара за нехтування законами костьолу. Опинившись у безвиході, Ян Казимир навіть заклав коштовності королеви і зумів привести в готовність невелике військо, що складалося з його особистої гвардії, кількох полків німецької піхоти та кількох ескадронів гусарів. Відомо, що польські гусари були добірним корпусом на кшталт колишніх вістових рот у Франції. Вони мали бездоганне озброєння та спорядження і були на той час найгрізнішими вершниками Європи. «Якщо сонце має зайти, наші гусари затримають його на вістрі своїх списів», — казали поляки. До цих так званих регулярних частин приєдналося ополчення кількістю 13—14 тисяч оружного люду. Ця цифра свідчить, що війна не була популярною. А ще потрібен був час, аби згуртувати всі ці сили, що разом не переважали 25 тисяч воїнів. Місцем загального збору призначили Люблін. Усередині червня туди подався сам король. Три тижні він чекав на свої полки і лише 7 липня за ст. ст. (17 липня за н. ст.) при чутці, що на Поділлі злучилися козаки і татари, рушив у похід. Військо правилося шляхом на Збараж, нічого не відаючи, що там відбувається. Треба було не менше трьох тижнів, щоб воно дісталося до Топорова[141], де польський шляхтич, котрий вирвався з обложеного табору, вручив королю лист Фірлея. Уже тридцять два дні малочисленне збаразьке військо протистояло натискові двохсоттисячної армії; воно витримало 20 штурмів, здійснило 46 вилазок, втратило більш як половину своїх жовнірів, а Ян Казимир нічого про це не знав. Майже водночас він дізнався і про вторгнення ворога, і про розпачливе становище найвірніших своїх слуг. Хоча на Волині майже кожен селянин добре був обізнаний з успіхами козаків, жоден з них не інформував про це королівське військо. «Скільки б їх не палив, усе одно правду не скажуть», — свідчив один тогочасний польський письменник. Гнобителі ще не бачили такої змови народу.
З другого боку, щоднини дістаючи інформацію про маневри суперника, козаки і татари лаштувалися зненацька перестріти його і, не знімаючи облоги збаразького замку, кинули проти ворога добірні загони свого великого війська. 5 серпня за ст. ст. (15 за н. ст.) поляки вийшли до ріки Стрипи, перед Збаражем. За містом тягнувся густий ліс, що перетинався двома шляхами — один провадив на Львів, другий — на Збараж. Гінці, відправлені королем, сповістили, що ніде на цілі три милі не бачили ворога. Насправді офіцери Яна Казимира робили йому таку ж погану послугу, як і українські селяни. Козацьке військо стояло бойовим порядком за лісом і вже головний корпус їхньої кінноти рушив на крило королівського війська. Це відбувалося напередодні свята Успення[142]. Король слухав відправу, причащався і зробив швидкий огляд війська, під час якого виголосив коротке слово. Ніхто не сумнівався, що незабаром спалахне сутичка. Вже кілька днів стояла дощова погода, дороги розмило. Та велика маса возів, що сунула за польським військом, повинна була забезпечити перехід широкої і важкодоступної ріки. Вирішили побудувати дві колони: одна мала йти Львівським шляхом, друга — на Збараж, і обидві повинні були ступати мостом через Стрипу. Попереду йшов невеликий передній загін. Колона, що прямувала під орудою короля, просувалася доволі добрим строєм, зате ополчення, форсуючи другий міст, порушило свої лави. Одні кинулися шукати притулку по хатах, інші запасалися харчами для вечері. Вози хаотично рухалися вперед разом із вершниками. Більшість з них спішилася, покидала зброю. А в той час Хмельницький, примостившись у лісі на дереві, стежив за їхнім маневром, спокійно підраховував їхні сили і вистежував здобич. Коли половина колон перейшла ріку, він дав сигнал до атаки. Королівський передній загін, що минув Збараж, швидко був відкинений назад і повідомив про появу основних сил ворога. Всі стояли на місці, вирішивши, що це фальшива тривога. Але тріск від мушкетної стрільби дужчав і наближався. Впевненість поляків у собі була така велика, що вони не сумнівалися: ті постріли від суперечки жовнірів за житло; таке часто траплялося на марші. Нарешті з’явився передовий загін, він безладно втікав, переслідуваний татарами і козаками. Захоплене спішеним, у найбільшому безладді, ополчення Львова та Перемишля було винищене до ноги, перш ніж встигло вишикуватися у лінію. За якусь мить міст, який тільки-но перетнули поляки, запрудили вози, які пустилися у зворотному напрямку, а всі ті, що лишилися на лівому березі, були знищені, навіть не вступивши у бій. Там загинуло кілька визначних магнатів і приблизно п’ять тисяч шляхтичів. У польських воєнних донесеннях збереглася пам’ять про прапороносця Львівського полку, який, втративши дві руки, упав на землю, притискаючи знамено покаліченими куксами.