Неподалік він спостерігав господарів Молдавії та Волощини, трансільванського князя, що були підлеглими Оттоманської Порти або ж під її захистом; вони користувалися справжньою владою, такою ж великою, яку він мріяв осягнути під скіпетром польського короля. Якщо б визнав монархом султана, міг здобути для народу свободу віри, а для себе сильну владу. Водночас Хмельницький міг собі сказати, що войовничий характер його козаків забезпечить їх ватажкові значну перевагу над дрібними князями-данниками Порти і колись, певно, він зможе згуртувати під одне знамено всі їхні народи православного обряду. А поки що в опіці Порти знаходив особливу користь; вона звільняла б його від напосідань татар, хоча угоди з ними він не поривав. Тепер той союз, що виглядав з боку Іслам-Гірея певною ласкою, ставав обов’язком, затвердженим диваном. Гадаю, що саме з цими планами слід пов’язувати його задум одружити сина Тимоша з донькою молдавського господаря Лупула. Деякі історики побачили в цьому лише дитинне прагнення з боку Хмельницького зблизитися із знатним родом, інші ж пояснювали це романтичною закоханістю юного козака в доньку господаря. На мою думку, Тиміш, не бачивши молдавської відданиці, котра справді славилася своєю вродою, став у даному випадку лише знаряддям політики свого батька.
Хмельницький відправив до Константинополя одного із своїх кращих соратників — полковника Джеджалика. Ми не знаємо, про які саме зобов’язання той мав вести бесіду, однак не викликає сумніву, що він був схильний визнати підданство султана. Божевільний Ібрагім щойно позбувся трону. Його наступник Мухаммед IV ще був дитиною, і турецькою імперією правила валіде[144] та Мухаммед Кепрілі, котрий уже брався керувати диваном. Занепокоєна заколотами та честолюбними прагненнями, що вирували навколо юного султана, Туреччина не спроможна була надати дійову допомогу Хмельницькому, та він її не потребував; хотів лише повної свободи дії. Його прохання було радо прийняте, і великий візир одразу ж відправив до нього чауша з листом, в котрім запевняв в отаманському захисті. Лист був адресований князеві русинів.
Прибуття турецького державця стривожило польських комісарів, що проживали недалеко від гетьмана, зокрема Кисіля. Якщо вірити українським літописам, то він ледь зі страху не вмер. Кисіль спішно відправив до Хмельницького свого брата Григорія. Той застав гетьмана напідпитку. Був полудень. Побачивши Григорія Кисіля, гетьман вгадав причину його появи і з відвертістю захмелілого розпочав: «Привітай мене, я дістав покровительство Туреччини». — «Як! — вигукнув Григорій Кисіль. — Ваша високість відрікається короля та Речі Посполитої, православної віри? Ви тішите себе надією, що турок поважатиме вашу волю та вашу релігію? Іменем Бога прошу: не укладайте ніяких договорів, перш ніж порадитеся з королем та скажете йому, що пропонує Порта». — «Ба! — знову мовив Хмельницький. — Що ж я мав діяти? Ляхи зареклися звести мене зо світу. Ваші інтриги і підступність змусили мене шукати захисту в турків». А далі, запалившись, сердито додав: «Я поб’ю вас, винищу на Україні, у Польщі, в Римі. А вашого папу продам туркові!».
У ті часи домівка гетьмана скидалася на нинішній палац знатного азіатського урядника. Всі заходили у велику залу і в ній чекали на аудієнцію. В ту саму хвилину з України прибула депутація шляхтичів з дарами для гетьмана; вона просила захисту від збунтованих селян. Хмельницький відразу ж їх помітив і, засоромлений за свою запальність, спрямував свій гнів проти цих гостей. «Що це за люди? — вигукнув він. — Вивідники?». Показавши головному писареві Виговському на Кисіля, кинув: «Цього повісити!». А далі, повернувшись до шляхтичів, мимовільних свідків цієї сцени, додав: «А тих потопити!». Їх одразу ж вивели із зали. А Хмельницький взявся пити, а потім заснув.
На щастя, Виговський вирішив порадитися з панею Хмельницькою; обоє домовились відкласти страту. Назавтра, прокинувшись, гетьман, покликав Григорія Кисіля і виглядав задоволений, побачивши його живим. Навіть вибачився перед ним і, повернувшись до теми їхньої розмови, що могла закінчитися так трагічно, запевнив його, що не брав жодних зобов’язань перед невірними. Проте вистачило глянути, як приймали гінця з Порти, щоб спростувати його слова.