Нарешті, в останній статті Запорізьке військо вимагало прислати заложників для забезпечення справедливого дотримання попередніх зобов’язань; такими заложниками визначали Ярему Вишневецького, Калиновського та Любомирського. Казали, що ті особи житимуть у своїх помістях на Україні без права тримати військо.
В нинішній Європі нікого не подивуєш, Богу дякувати, проханнями про те, щоб мешканці одного й того ж краю були рівними перед законом, та можна собі уявити те враження, яке справила подібна пропозиція 1650 року на зібранні польської шляхти. В сенаті, на засіданні нунціїв, пролунав одностайний крик: «Заложники! Вони вимагають заложників, хоч мають слово короля! Доволі уступок! Доволі слабості! Не треба робити так, як ті пастухи з байки, котрі для примирення з вовками віддали їм насамперед псів!». Усі фракції об’єдналися, припинилися політичні чвари і було одноголосно проголошено війну. Разом із субсидіями сейм надав королю право скликати народне ополчення і набирати наймане військо з тих загонів, що брали участь у Тридцятирічній війні. Крім того, вирішили звернутися по допомогу і до Західної Європи, оскільки ця війна стосувалася усіх католиків. Одне посольство відправили до папи, інше — до імператора[145], в одного і в другого просили жовнірів та грошей. Однак через те, що для воєнних приготувань потрібен був час, козацьку депутацію відправили з почестями. Ще декілька років тому вони, безперечно, не виїхали б живими з Варшави. Козаки везли з собою таку відповідь на чотири статті, надіслані Хмельницьким: «Якщо козаки невдоволені Зборівським договором, король і Річ Посполита жалкують, що не можуть вдовольнити їхніх пропозицій. Що ж до останньої, то для його світлості було б принизливим на неї пристати. В тому випадку, якщо козаки продовжуватимуть підбурювати селян до бунту і відмовлятимуться виконувати умови Зборівської угоди, Річ Посполита змушена буде силою їх до цього зобов’язати».
Одночасно Хмельницький скликав козацьке коло. Виклавши йому підступні плани Польщі, він сказав, що війна неминуча і тепер треба зробити вибір: чи, не гаючись, нападати на ворога, чи збирати свої сили, чекаючи його наступу. За звичаєм гетьман обмежився тим, що показав переваги та недоліки і одного, і другого, сам не робив жодного висновку. Розпочинаючи воєнні дії посеред зими, можна було захопити зненацька поляків, перш ніж вони підготуються. Однак тоді не матимуть допомоги з боку татар, бо їхня чисельна кіннота може виступити в похід лише навесні, коли в степах доволі паші. Більшість присутніх висловилася за оборонну війну.
Хоча і в Польщі, і на Україні чувся подих війни, 1650-й рік закінчився без збройної сутички двох народів, зайнятих воєнними приготуваннями. З одного і з другого боку позирали з тривожною готовністю, що часто передує смертельному двобою. На початку лютого 1651 року польське військо на чолі з коронним гетьманом Потоцьким та польним гетьманом Калиновським стало з обозом перед Кам’янцем і Баром. У той час кордоном між землями Речі Посполитої і козацькою територією була, здається, верхня течія ріки Буг, що пливе з півночі на південь, перетинаючи Поділля. Але ту лінію часто порушували. На Поділля проник Нечай, щоб там організувати повстання. Посеред святкування масниці, у темну ніч, скориставшись із необачності козаків, Калиновський зненацька напав на воїнів Нечая, котрі гучно бенкетували, а їхній полковник весело вечеряв із своєю кумасею-любасею. Нечай захищався, як лев, та загинув, усе його військо було винищене[146]. Окрилений успіхом, Калиновський швидко рушив на Ямпіль, пограбував його і захопив велику здобич. Річ у тім, що в це місто з’їхалося багато крамарів, які вчули поголос про те, начебто там відбудеться весілля Тимоша і красуні Розанди. Повернувши з Ямполя на північ, Калиновський подався на Вінницю. Він не сумнівався в успіху і сповістив, що очистить землі між Дніпром і Бугом, а потім проникне в серце України. Але у Вінниці його чекав полковник Богун, бувалий воїн, якого не так легко було заскочити зненацька. Виснаживши військо Калиновського безперервними вилазками, він частину його знищив, а потім, діставши підмогу, гнав їх аж до Бара, відбивши при цьому певну кількість гармат та спорядження.
Військовий похід, здійснений без відома гетьманів, змінився кількатижневим затишшям. Лише в середині квітня над Любліном замайорів королівський стяг. Туди прибули король із королевою та королівський почет. Король прийняв папського нунція, який привіз від папи не субсидію, а благословення святого вітця, освячену шпагу для короля, золоту троянду для королеви і, крім того, повне відпущення гріхів для усіх, хто воюватиме за католицьку віру. Прибуття нунція додало ще більшого завзяття полякам. До Любліна з’їжджалися шляхтичі, спроможні носити зброю. Проповіді та урочисті процесії підтримували бойовий дух жовнірів, які вважали себе непереможними під захистом святого отця.
146
Масниця або масляниця у 1651 р. припадала на 13—19 н. ст. (3—9 ст. ст.) лютого. Д. Нечай, отже, міг загинути 16(6) лютого. Це відбулося у містечку Красному на Вінниччині, за іншими даними Нечай загинув 2 березня (20 лютого).