Через кілька днів до Хмельницького вернулося його колишнє завзяття і він став подібним на себе. Почав їздити краєм, виступати перед селянами та дезертирами, щедро розсипав обіцянки і погрози. З великим зусиллям зумів приєднати кілька загонів селян до невеликої кількості відданих йому воїнів. Безперестанку слав листи до дивана, навіть до Іслам-Гірея, прохаючи допомоги. Внаслідок тих благань дістав 4 чи 5 тисяч вершників. Його головний штаб, так само, як і край, поділився на кілька груп, хоча й був завжди покірний і навіть відданий йому. Писар Виговський та інші ’ полковники, поляки і такі ж шляхтичі, як він сам, котрі здавна вже пристали до козаків, радили підкоритися. Деякі з них навіть потайки провадили переговори з коронним гетьманом, а бувалі запорожці хотіли віддатися до московського царя. Ще дехто пропонував покинути батьківщину, і вже ватажки кількох сіл, не чекаючи рішення кола, перейшли кордон і попросили в царя дозволу поселитися на цілинних степах. Цілий полк волинських козаків, назавжди покинувши рідний край, дістав від московського двору земельний наділ і привілей зберегти там свої запорізькі звичаї. Кількість переселенців була така значна, що незабаром вони заклали великі села і навіть полки. Так були колонізовані степи, що омиваються рікою Дінцем, і весь той багатий край, названий Слобідською Україною, тобто вільною Україною, на противагу давній, уярмленій Польщею. Переселенці називали свої нові села свободами, слободами, і це слово української мови стало сьогодні синонімом великої території[152].
Попри всі труднощі критичної ситуації Богдан Хмельницький, на загальний подив, одружився втретє — з Ганною Золотаренко, сестрою одного із своїх полковників. Попередня жінка, викрадення котрої Чаплинським було основною причиною повстання козаків і яку Хмельницький, здається, радо взяв назад, трагічно скінчила свої дні. В той час, поки гетьман перебував на Поділлі, Тиміш, котрий жив у Чигирині, одного дня наказав повісити свою мачуху з шістьма іншими особами на дверях її будинку. Залишилося таємницею те, яким був злочин цих жертв чи причина покарання. Одні літописці стверджують, що Тиміш сповнював наказ свого батька, інші ж кажуть, що за відсутності гетьмана він скористався зі свого права голови сім’ї і діяв відповідно до патріархального правосуддя запорожців, що нагадує правосуддя Телемаха, котрий наказав винищити всіх поклонників Пенелопи.
А в той час Україну не переставали спустошувати війна, голод і чума. Хворий Потоцький, відчуваючи, як його поволі покидають сили, тепер був схильний до примирення, дивуючись, певно, відчайдушному опорові русинів, проймався до них мимовільною повагою чи принаймні якимось співчуттям до їхніх страждань. Проте даремно він пропонував повсталим прощення. Вони не переставали воювати навіть тоді, коли не було більше надії на перемогу. Численні їхні загони нишпорили навколо Києва, вичікуючи нагоди для несподіваної вилазки. Ми вже бачили, що те місто захопив князь Радзивілл, однак, опинившись у скрутному становищі через необхідність стримувати численне вороже населення і відчуваючи загрозу з боку козаків, які продовжували воєнні дії, він квапив Потоцького, щоб той злучив свої сили з його військом, а Потоцький, змушений облягати кожне місто на своєму шляху, просувався дуже повільно. Козаки вдалися до нічного штурму Києва одночасно в кількох місцях, але їхні дії були недостатньо узгоджені, і Радзивілл зумів своїми силами поступово розбити кожен загін нападників. Виявивши великий патріотизм, який Русь показала ще через два століття[153], мешканці Києва власноруч підпалювали свої домівки, аби позбавити ворога якщо не слави, то принаймні плодів перемоги, здобуття багатого квітучого міста. Як розповідають очевидці, ця пожежа не була заздалегідь спланована, вона стала наслідком тієї страхітливої мислі, яка у хвилини відчаю, немов електричний струм, вражає цілий народ. Першим підпалив свій будинок якийсь ремісник, кинувшись потім у полум’я. Незабаром уже горіло шістдесят домівок. Утеча козаків довершила шаленство руйнування: у всіх кварталах палали вогнища, що, розбурхані сильним вітром, перетворилися на одне велике багаття, в якому повністю згоріли майже всі будинки і кілька найсвятіших з погляду руського люду церков. Залишившись без даху і харчів, кияни з гордістю казали одні одним, що поляки не матимуть що грабувати і страждатимуть не менше од них самих.
152
Козаки справді кажуть «слобода» замість «свобода». Це поетичне пояснення я запозичую у добродія Костомарова, хоча вважаю його сумнівним (прим. авт).