Серена Джой проходить до свого крісла, розвертається, опускається на сидіння, без грації. Влаштовує ліву ногу на стільчику для ніг, копирсається в кишені рукава. Я чую шурхіт, клацання запальнички, відчуваю тепло диму, вдихаю його.
— Запізнюється, як завжди, — каже вона. Ми не відповідаємо. Чути дзенькіт, поки вона шарудить на столику, тоді клацання — і телевізор починає розігріватися.
Хор чоловіків із зеленкувато-жовтою шкірою (треба налаштувати передачу кольорів) співає «Приходь до церкви в хащі». «Приходь, приходь, приходь, приходь», — співають баси. Серена перемикає канал. Хвилі, кольорові зигзаги, спотворений звук: це блокують супутникову станцію Монреаля. Тоді проповідник, серйозний, із сяючими темними очима, схиляється до нас через стіл. У ці часи вони дуже схожі на бізнесменів. Серена дає йому кілька секунд, тоді перемикає далі.
Кілька порожніх каналів, потім новини. Ось що вона шукала. Жінка відкидається на спинку крісла, глибоко втягує дим. Я навпаки схиляюся вперед, наче дитина, якій дозволили допізна сидіти з дорослими. Це — єдина перевага таких вечорів, вечорів Церемонії: мені дозволено подивитися новини. Це наче неписане правило серед усіх домашніх: ми завжди приходимо вчасно, він завжди запізнюється, Серена завжди дає нам подивитися новини.
Такі, як є, — хтозна, чи щось із того правда? То можуть бути старі зйомки чи фальшиві. Але я все одно дивлюся, сподіваюся, що зможу прочитати текст унизу. Нині будь-які новини кращі за їх відсутність.
Спочатку новини з лінії фронту. Насправді то не лінія — схоже, що війна ведеться в багатьох місцях одночасно.
Лісисті пагорби, вигляд зверху, дерева хворобливо жовті. Хоча б вона налаштувала кольори. Голос диктора каже: «Це Аппалачі, де четверта дивізія Янголів Апокаліпсису викурює засідку партизан-баптистів з повітряною підтримкою двадцять першого батальйону Янголів Світла». Нам показують два гелікоптери, чорні, з намальованими срібними крилами по боках. Під ними вибухає кілька дерев.
Тепер великим планом полонений з брудним зарослим обличчям, обабіч нього — Янголи в охайному чорному однострої. Бранець бере в одного з Янголів сигарету, незграбно суне її до рота зв’язаними руками. Криво усміхається. Диктор щось каже, але я не чую, бо дивлюся чоловікові в очі, намагаючись зрозуміти, про що той думає. Він знає, що камера спрямована на нього. Ця усмішка — це знак зневаги чи покори? Чи він збентежений через те, що його спіймали?
Нам показують лише перемоги, поразки — ніколи. Кому потрібні погані новини?
Можливо, він актор.
Тепер показують диктора. Він говорить м’яко, по-батьківськи, дивиться на нас з екрана, з цією своєю засмагою, білим волоссям і чесними очима, з мудрими зморшками навколо них, наче всезагальний ідеальний дідусь. Його рівна усмішка натякає: те, що він розповідає, робиться для нашого ж добра. «Скоро все буде добре. Я обіцяю. Буде мир. Вірте мені. Ідіть спати, як хороші дітки».
Він каже нам те, у що ми хочемо вірити. Дуже переконливий диктор.
Я опираюся йому. Кажу собі, що він схожий на стару кінозірку зі штучними зубами та підтяжкою обличчя. Водночас мене тягне до нього, наче під гіпнозом. Якби це було правдою. Якби я могла повірити.
Тепер він розповідає, що командою Очей, яка працювала з інформатором, було викрито підпільну шпигунську організацію. Вони вивозили дорогоцінні національні ресурси через кордон до Канади.
— П’ятеро членів єретичної секти квакерів були заарештовані, — каже він зі спокійною усмішкою, — очікуються подальші арешти.
Двоє квакерів з’являються на екрані — чоловік та жінка. Вони мають наляканий вигляд, однак намагаються зберігати гідність перед камерами. У чоловіка на чолі велика темна мітка, серпанок жінки зірвали, волосся пасмами падає на її обличчя. Обом років по п’ятдесят.
Тепер ми знову бачимо місто, знову з повітря. Це колись був Детройт. За голосом диктора чути артилерію. На видноколі піднімаються стовпи диму.
— Переселення Синів Хамових[19] триває за розкладом, — каже підбадьорливе рожеве обличчя, що знову на екрані. — Три тисячі цього тижня прибули до Вітчизни Один, ще дві тисячі в дорозі.
Як вони одночасно перевозять стільки людей? Поїздами, автобусами? Картинок нам не показують. Вітчизна Один — у Північній Дакоті. Бозна, що вони мають там робити, коли доїдуть. Теоретично — займатися фермерством.
Серені Джой набридли новини. Вона нетерпляче натискає кнопку перемикання каналів, знаходить немолодого бас-баритона зі щоками, схожими на порожнє вим’я. Він співає «Надія шепоче». Серена вимикає його.