Ніхто не сказав, коли.
Під час десерту, консервованих груш із корицею, обідній стандарт, я дивлюся на годинник і шукаю Мойру на її місці, через два столи. Вона вже пішла. Я підношу руку, мене випускають. Ми не надто часто це робимо, і завжди в різний час.
У туалеті я йду в другу з кінця кабінку, як завжди.
— Ти там? — шепочу я.
— Велика, як життя, і ще гидкіша, — шепоче Мойра у відповідь.
— Що чула? — питаю я.
— Небагато. Я маю звідси вибратися, бо вже дурію.
Я панікую.
— Ні, ні, Мойро, — кажу я. — І не намагайся. Тільки не сама.
— Прикинуся хворою. Приїде швидка, я це вже бачила.
— Доїдеш хіба що до лікарні.
— Хоч щось зміниться. Не доведеться слухати цю стару сучку.
— Тебе викриють.
— Не турбуйся, я на цьому знаюся. Ще в школі я перестала пити вітамін С, захворіла на цингу. На ранніх стадіях її не діагностують. Тоді просто знову п’єш вітаміни — і все добре. Я сховаю свої пігулки.
— Мойро, не треба.
Я не могла стерпіти думку про те, що її не буде тут, зі мною. Для мене.
— Разом з тобою у швидкій відправлять двох хлопців. Подумай про це. Вони, напевно, зголодніли за цим. Чорт, їм навіть руки в кишені опускати не дозволяють, шанси…
— Гей, ви там. Час вийшов, — голос Тітки Елізабет з коридору. Я встала, змила воду. У дірці в стіні з’явилися два Мойриних пальці. Тільки два пальці туди й влазили. Я швидко торкнулася їх, затримала. Відпустила.
— І промовила Лія: Дав Бог заплату мені, що дала я невільницю свою своєму чоловікові[24], — каже Командор. Відпускає книжку, вона закривається з виснаженим звуком, наче десь на відстані самі собою зачинилися набиті двері: видих повітря, що нагадує про м’якість висушених цибуляних сторінок — так їх відчували б пальці. М’які й сухі, наче papier poudre — рожеві пудрові листочки з тих старих часів, які вкладали у книжечки, використовували, щоб ніс не блищав. Вони продавались у тих же крамницях, що й свічки та мило у формі різних штук — черепашок, грибів. Наче цигарковий папір. Наче пелюстки.
Командор на мить заплющує очі, так, ніби втомився. Він довго працює. У нього чимало обов’язків.
Серена почала плакати. Я чую її за спиною. Це не вперше. Вона завжди так робить у ніч Церемонії. Намагається не зчиняти галасу. Намагається зберегти гідність перед нами. Оббивка й килими приглушують звук, та попри це ми ясно чуємо її. Напруга між неспроможністю контролювати себе та намаганням придушити жахлива. Це наче пукати в церкві. Як і завжди, мені дуже хочеться сміятися, але не тому, що я вважаю це смішним. Запах її плачу огортає нас, і ми прикидаємося, що не чуємо цього.
Командор розплющує очі, помічає, супиться, припиняє помічати.
— Тепер помолимося мовчки, — каже він. — Попросимо благословення й успіху в усіх наших справах.
Я схиляю голову й заплющую очі. Я слухаю затримане дихання, майже нечутні схлипування, тремтіння за своєю спиною. Думаю, як же вона, напевно, мене ненавидить.
Молюся тихо: Nolite te bastardes carborundorum. Не знаю, що це означає, але звучить правильно й має підійти, бо я не уявляю, що ще мені сказати Богу. Не зараз. Не у поточний, як раніше казали, момент. Видряпані на стінці моєї шафи слова плавають перед очима, залишені невідомою жінкою з Мойриним обличчям. Я бачила, як вона вибралась, до швидкої, на ношах, які несли два Янголи.
— Що сталося? — одними губами спитала я жінку поряд зі мною. Запитання невинне для всіх, крім фанатиків.
— Температура, — так само губами відповіла вона. — Кажуть, апендицит.
Я тоді вечеряла котлетами та картопляними млинцями. Мій стіл був біля вікна, я бачила з нього аж до головних воріт. Бачила, як повернулася швидка, уже без сирени. Один з Янголів вистрибнув із неї, заговорив до охоронця. Охоронець зайшов до будинку; швидка лишилася припаркована на місці; Янгол стояв до нас спиною, як їх навчили. Дві Тітки вийшли з охоронцем з будинку. Пішли до задніх дверей. Вони дістали звідти Мойру, протягли її через ворота та вгору сходами, тримаючи попід пахвами, кожна зі свого боку. Вона не могла йти сама. Я припинила їсти, просто не могла. Тепер уже всі з мого боку столу визирали надвір. Вікно було зеленкуватим від тієї дрібної сітки, яку запаювали у скло. Тітка Лідія сказала: