Я відгортаю простирадло, тихо та обережно зводжуся на босі ноги, у нічній сорочці підходжу до вікна, наче дитина. Я хочу подивитися. Місяць на грудях свіжого снігу[25]. Небо чисте, через прожектори важко розрізнити, але так: місяць справді пливе у тьмяному небі, новий, бажаний місяць, шмат старовинного каменю, божество, підморгування. Місяць — камінь, небо повне смертельного залізяччя, але, Господи, як же красиво.
Я так хочу, щоб тут був Люк. Хочу, щоб мене обіймали, називали на ім’я. Хочу, щоб цінували так, як зараз не цінують; хочу бути більше ніж цінною.
Я повторюю своє колишнє ім’я, нагадую собі про те, що раніше могла робити, коли мене бачили інші.
Хочу щось украсти.
У коридорі горить нічне світло, видовжений простір м’яко сяє рожевим; я йду по доріжці, наче по лісовому ґрунту, обережно ставлю одну ногу, тоді другу, без рипіння, скрадаюся нічним будинком, і серце калатає. Я не на своєму місці. Це абсолютно протизаконно.
У риб’ячому оці на стіні коридору бачу своє біле відображення: тіло нагадує намет, волосся спадає на спину, немов грива, очі блищать. Мені це подобається. Я роблю щось, сама. Активний — це ж вид дієслова? На вигляд я напружена. От що мені хотілося би вкрасти з кухні, то це ніж, але до цього я ще не готова.
Я дістаюся до вітальні, двері зачинені нещільно — я лишаю їх трохи прочиненими. Дерево рипить, але хіба ж поблизу хтось є, щоб це почути? Я стою в кімнаті, даю своїм зіницям розширитися, наче у кішки чи сови. Старі парфуми, пил від тканин заповнюють мої ніздрі. Крізь тріщини навколо закритих завіс проходить легенький туман світла від зовнішніх прожекторів, там безсумнівно стоять двоє патрульних, я бачила їх згори, крізь свої занавіски, ці темні вирізані силуети. Тепер я бачу обриси речей, мерехтіння: від дзеркала, краю ламп, ваз софа майорить, немов хмара в сутінках.
Що б мені взяти? Щось, що може зникнути непомітно. Опівночі серед лісу беруть чарівну квітку. Зів’ялий нарцис, не з композиції сухих квітів. Нарциси скоро викидатимуть, вони починають недобре пахнути, разом із застарілими випарами Серени Джой, смердінням її в’язання.
Я йду навпомацки, дістаюся до столика, обмацую його. Щось дзенькає — напевно, я щось збила. Знаходжу нарциси: пелюстки хрусткі по краях, там, де вже всохли, стебла хиляться; відщипую один пальцями. Засушу де-небудь. Під матрацом. Залишу там наступній жінці, аби та, що прийде після мене, його знайшла.
Але в кімнаті є ще хтось, окрім мене.
Я чую кроки, тихі, як мої, рипіння тієї ж дошки підлоги. Двері за мною зачиняються з тихим клацанням, обрізаючи світло. Я застигаю: білий колір був помилкою. Я сніг у сяйві місяця, навіть у темряві.
Тоді шепіт:
— Не кричи. Усе добре.
Наче я закричала б, наче все добре. Я розвертаюся: силует та й годі, тьмяний відблиск на вилиці, позбавлений кольорів.
Він робить крок до мене. Нік.
— Що ти тут робиш?
Я не відповідаю. Він тут, зі мною, теж незаконно, він не видасть мене. І я його теж; на якусь мить ми стаємо дзеркалами. Він кладе руку мені на плече, притягує до себе, його рот на моїх губах, що ще може вийти з такого заперечення? Жодного слова. Ми обидва тремтимо; я так хотіла б. У світлиці Серени, з висушеними квітами, на китайському килимі, його тонке тіло. Зовсім не знайомий чоловік. Це було б схоже на крик, на те, що застрелили когось. Моя рука опускається, як щодо цього? Я могла б розстебнути, і тоді… Але це надто небезпечно, він знає, і ми відштовхуємось одне від одного, хоч і недалеко. Забагато довіри, забагато ризику, уже забагато.
— Я шукав тебе, — каже він, видихає майже мені у вухо. Я хочу податися вперед, смакувати його шкіру, він викликає в мені голод. Його пальці рухаються, торкаються моєї руки під рукавом нічної сорочки, наче не дослухаються до голосу розуму. Так добре, коли хтось тебе торкається, так жадібно. І сама так жадібно відчуваєш. Люку, якби ти це знав, ти б розумів. Це ти тут, в іншому тілі.
Маячня.
— Чому? — питаю я. У нього все так погано, що він ризикнув би прийти вночі до моєї кімнати? Я думаю про повішеного там, на Стіні. Я ледве стою на ногах. Мені треба втекти, назад до сходів, поки я повністю не розчинилася. Його долоня вже на моєму плечі, важка, нерухома, тисне, немов теплий свинець. Померла б я за це? Я боягузка, ненавиджу саму думку про біль.
— Він мені сказав, — каже Нік. — Він хоче тебе бачити. У себе в кабінеті.
— Ти про що? — питаю я. Напевно, про Командора. Бачити мене? Що він має на увазі, коли каже «бачити»? Хіба ж йому мене недостатньо?