Яйце тепер сяє, наче має власну енергію. Мені неймовірно приємно дивитися на нього.
Сонце зникає — яйце гасне.
Я беру його з чарки, торкаюся пальцем на мить. Воно тепле. Жінки носили такі яйця між грудьми, як в інкубаторі. Це, напевно, було приємно.
Мінімалістичне життя. Насолода — це яйце. Благословення можна порахувати на пальцях однієї руки. Але, можливо, так я й маю реагувати. Якщо в мене є яйце, чого ще мені хотіти?
У скрутних обставинах бажання жити прив’язується до дивних речей. Я хотіла б мати домашню тварину, скажімо, пташку чи кішку. Улюбленця. Хоч щось улюблене. Навіть пацюк згодився б, якщо вже так, але шансів немає. У будинку надто чисто.
Ложкою зрізаю верхівку яйця та з’їдаю його вміст.
Поки їм друге яйце, чую сирену: спочатку далеко, але вона їде до мене, поміж великих будинків та підстрижених газонів, цей тонкий звук схожий на дзижчання комахи. Він наближається, розкривається, наче квітка звуку, стає трубним. Ця сирена — проголошення. Відкладаю ложку, серцебиття прискорюється, підходжу до вікна знову: можливо, воно синє й не по мене? Але я бачу, як авто вивертає з-за рогу, їде по вулиці, зупиняється перед будинком, волаючи. І воно червоне. Радуйся, світе[26], це нині нечасто буває. Я залишаю друге яйце недоїдженим, поспішаю до шафи за плащем і вже чую кроки на сходах і голоси.
— Швидше, — каже Кора, — вони не чекатимуть увесь день.
Вона допомагає мені вдягнути плащ і справді усміхається.
Я майже біжу коридором, сходи схожі на лижну гірку, передні двері відчинено навстіж, сьогодні мені можна вийти через них, і Хранитель, який стоїть там, козиряє мені. Починається дрібний дощ, і повітря заповнюється важким запахом землі й трави.
Червоний Родомобіль стоїть на під’їзній доріжці. Задні двері відчинені, я сідаю всередину. На підлозі червоний килимок, вікна затуляють червоні фіранки. Тут, на лавах з обох боків машини, уже сидять троє жінок. Хранитель зачиняє і замикає подвійні двері, сідає попереду, поряд із водієм; через засклену решітку ми бачимо їхні потилиці. Різко рушаємо з місця, і над нами реве сирена: з дороги, з дороги!
— Хто? — питаю я жінку, яка сидить поряд зі мною, говорю їй на вухо, туди, де під білим вбранням має бути вухо. Майже кричу, так тут голосно.
— Ворренова, — кричить вона у відповідь. Імпульсивно хапає мене за руку, стискає її, коли ми звертаємо за ріг; вона дивиться на мене, я бачу її обличчя, сльози на щоках. Це сльози чого? Заздрості, розчарування? Та ні, вона сміється, охоплює мене руками. Я ніколи раніше не бачила її, а вона обіймає мене, у неї великі груди під червоним вбранням, вона витирає обличчя рукавом. Цього дня ми можемо робити все, що захочемо.
Я уточню: у певних межах.
На лаві навпроти одна жінка молиться, заплющивши очі, піднявши руки до рота. Чи, можливо, не молиться. Можливо, гризе нігті. Можливо, намагається зберігати спокій. Третя жінка вже спокійна. Сидить, склавши руки, легенько усміхається. Сирена реве й реве. Раніше це був звук смерті, для швидких чи пожежних машин. Можливо, сьогодні це теж буде звук смерті. Скоро дізнаємося. Що народить Ворренова? Дитину, як ми всі сподіваємося? Чи щось інше, Не-дитя, з маленькою голівкою, чи собачою мордою, чи двома тілами, чи діркою у серці, чи без рук, чи з перетинчастими руками й ногами? Не передбачити. Раніше можна було дізнатися наперед, через машини, але зараз це поза законом. Усе одно — який сенс знати? Його не можна дістати, що б це не було, його потрібно доносити.
Шанси один до чотирьох, про це ми дізнались у Центрі. Колись повітря надто переповнилося хімікаліями, випроміненням, радіацією, вода бриніла від токсичних молекул, потрібні роки, аби все це очистилося, а тим часом воно потрапляло в тіло, збиралось у жирових клітинах. Хтозна, сама твоя плоть може бути забруднена, засмічена, наче нафтовий пляж — неминуча смерть для берегових птахів і ненароджених дітей. Можливо, гриф помер би, скуштувавши тебе. Можливо, ти світишся у темряві, наче старомодний годинник. Щось точить тебе зсередини. Точильник — то такий жук, що ховає мертвечину.
Іноді я не можу думати про себе, про своє тіло, і не бачити скелет: який вигляд я матиму для електрона. Колиска життя, зроблена з кісток, а всередині — небезпека, деформовані білки, покручені кристали, побиті, наче скло. Жінки приймали ліки, пігулки, чоловіки бризкали на дерева, корови їли траву, приправлена всім цим сеча текла до річок. Не кажучи вже про вибухи на атомних електростанціях уздовж розлому Сан-Андреас, де ніхто не винний — то землетруси, і про штам сифіліса-мутанта, не підвладний жодній плісняві. Деякі робили це самі, перев’язувались кетгутом, калічились хімікатами. «Як вони могли? — питала Тітка Лідія. — О, як вони могли піти на таке? Єзавелі! Зневажити Божі дарунки!» Заламує руки.