«Ви ризикуєте, — казала Тітка Лідія, — але ви ударні війська, ви йдете в авангарді на небезпечну територію. Що більший ризик, то більша слава». Вона сплескувала руками, сяючи від нашої вдаваної сміливості. Ми опускали очі на столи. Пройти все це і народити якусь тертку — думка не з приємних. Ми не знали точно, що стається з дітьми, які не проходять відбір, виголошуються Не-дітьми. Але ми знали, що їх мерщій кудись забирають.
«Причина була не одна», — каже Тітка Лідія. Вона стоїть перед нами у своїй сукні кольору хакі, з указкою в руці. На дошці, де раніше вішали мапу, висить графік народжуваності на тисячу осіб за багато років: крива різко йде вниз, повз нульовий рівень заміщення, униз і вниз.
«Звісно ж, деякі жінки вважали, що майбутнього не буде, що світ вибухне. Це було їхнім виправданням, — каже Тітка Лідія. — Вони казали, що немає сенсу в розмноженні». Її ніздрі звужуються: який гріх. «Вони були лінивими, — каже вона. — Вони були курвами».
На моєму столі — видряпані на дереві ініціали й дати. Іноді вони сполучені по двоє, об’єднані словом «любить». Дж. Г. любить Б. П. 1954. О. Р. любить Л. Т. Мені вони видаються схожими на ті написи, про які я читала, викарбувані на кам’яних стінах печер чи намальовані сумішшю з кіптяви і тваринного жиру. Видаються неймовірно давніми. Стіл у мене зі світлого дерева; він трохи нахилений уперед, праворуч є бильце, на яке можна спертися, коли пишеш на папері ручкою. У столі можна зберігати речі — книжки, записники. Ці колишні звички тепер видаються мені марнуванням, майже декадансом, аморальністю, наче оргії за правління варварів. М. любить Г., 1972. У цьому написі, зробленому олівцем, який багато разів угризався в потерту поверхню столу, є пафос усіх загиблих цивілізацій. Це наче відбиток руки на камені. Хто б його не лишив, він колись був живий.
Дат після середини вісімдесятих років немає. Напевно, це одна з тих шкіл, які тоді закрили через нестачу дітей.
«Вони помилялися, — каже Тітка Лідія. — Ми не маємо наміру повторювати їхні помилки». Голос у неї благочестивий, поблажливий. Це голос тих, чий обов’язок — говорити нам неприємні речі задля нашого ж добра. Я хотіла б її придушити. Жену від себе цю думку одразу ж, як вона з’явилася.
«Цінується тільки те, — каже вона, — що трапляється рідко й здобувається важко. Ми хочемо, щоб вас цінували, дівчата». Вона багата на паузи, смакує їх. «Вважайте себе перлами». Ми сидимо рядами, опустивши очі, змушуємо її морально заливатися слиною. Вона може створювати нам образи, ми маємо терпіти її метафори.
Я думаю про перлини. Перлини — згущені плювки устриць. Скажу про це Мойрі згодом; як зможу.
«Ми приведемо вас у належний вигляд», — каже Тітка Лідія із задоволеним смішком.
Фургон зупиняється, задні двері відчиняються, Хранитель виводить нас на вулицю. Біля парадного входу стоїть ще один Хранитель з кирпатим автоматом на плечі. Ми вервечкою йдемо до входу, під мрякою, Хранителі козиряють нам. Великий фургон Явлення, той, у якому машини й мобільні лікарі, припаркований трохи далі. Я бачу, як один із лікарів визирає у вікно фургона. Цікаво, що вони там роблять в очікуванні? Імовірно, грають у карти або читають; якісь чоловічі справи. Вони переважно не потрібні взагалі, їх впускають тільки тоді, коли не лишається виходу.
Раніше було не так — вони були головними. «Який то був сором», — казала Тітка Лідія. Соромно. Вона щойно показала нам фільм, знятий у лікарні в старі часи: вагітна жінка, припнута дротами до машини, електроди виходять з неї з усіх можливих місць так, що вона схожа на зламаного робота, у її руці крапельниця, скрапує у вену. Якийсь чоловік із ліхтарем дивиться їй поміж ніг, вона там поголена, наче безволосе дівча; таця, повна яскравих стерилізованих ножів; усі в масках. Вона пацієнтка, співпрацює з ними. Колись жінок накачували наркотиками, викликали пологи, розрізали їх, зашивали. Більше ні. Навіть жодного знеболювального. Тітка Елізабет казала, що так краще для дитини, але ж «Помножуючи, помножу терпіння твої та болі вагітности твоєї. Ти в муках родитимеш діти[27]». Ми отримуємо це за обідом, а ще чорний хліб і сендвічі з салатом.