Решта жінок сидять, схрестивши ноги, на килимку. Тут цілий натовп: мусили приїхати всі з цього району. Їх має бути двадцять п’ять-тридцять. Не в кожного Командора є Служниця: дехто з Дружин має дітей. Від кожного, як стверджує гасло, за його здібностями, кожному за його потребами[29]. Ми виголошували його тричі, після десерту. Це з Біблії, принаймні так вони стверджували. Знову ж таки, святий Павло, Діяння.
«Ви — перехідне покоління, — казала Тітка Лідія. — Вам найважче. Ми знаємо, яких жертв від вас чекають. Важко, коли чоловіки вас засуджують. Тим, хто прийде згодом, буде легше. Вони приймуть свої обов’язки з радістю».
Вона не сказала: «Бо в них не буде спогадів про те, що може бути інакше».
Сказала: «Бо вони не хотітимуть того, чого не можуть мати».
Раз на тиждень, після обіду та перед денним сном, нам показували фільми. Ми сідали на підлогу в кабінеті домашнього господарства, на маленькі сірі килимки, і чекали, поки Тітка Гелена та Тітка Лідія не переможуть проектор. Якщо нам щастило, то фільм показували не догори дриґом. Мені це нагадувало уроки географії у власній школі за тисячі років до того. Там показували фільми про решту світу: жінки в довгих спідницях чи дешевих бавовняних сукнях з принтом носять оберемки гілок, чи кошики, чи пластикові відра з водою з якоїсь річки. На них висять немовлята, у шалях чи пов’язках. Жінки дивляться на нас з екрану, зіщулено чи перелякано, вони знають, що машина з одним скляним оком щось з ними зробила, та не знають, що саме. Ці фільми були спокійними й трохи нудними. Від них мені хотілося спати, навіть коли на екрані з’являлися чоловіки з оголеними м’язами і вкопувались у твердий ґрунт примітивними лопатами чи заступами, витягуючи каміння. Мені більше подобалися фільми з танцями, співами, церемоніальними масками, різними артефактами для видобування музики — пір’я, латунні ґудзики, кручені морські раковини, барабани. Мені подобалося дивитися на цих людей, коли вони були щасливі, а не нещасні, голодні, виснажені, змучені до смерті чимось простим — копанням колодязя, зволоженням землі, проблемами, які цивілізовані народи давно вже вирішили. Я думала: хтось просто має дати їм технології, нехай беруть.
Тітка Лідія показувала не такі фільми.
Іноді то було старе порно, сімдесятих чи вісімдесятих років. Жінки на колінах смокчуть пеніси чи пістолети; жінки зв’язані, чи закуті в ланцюги, чи з собачими нашийниками; жінки звисають з дерев, іноді догори ногами, голі, з розставленими ногами; жінки, яких ґвалтують, б’ють, убивають. Якось ми мусили дивитися, як жінку повільно розрізають на шматки, відрізають пальці й груди садовими ножицями, розрізають живіт, витягають кишки.
«Подумайте про альтернативи, — сказала Тітка Лідія. — Бачите, як усе було? Ось що вони тоді думали про жінок». Її голос аж тремтів від обурення.
Мойра пізніше сказала, що то було не насправді, це робили з манекенами, але важко було сказати.
Та іноді нам показували те, що Тітка Лідія називала документальним фільмом про Не-жінок. «Уявіть собі, — казала вона, — таке марнування часу, тоді як вони мали б робити щось корисне». Тоді Не-жінки завжди марнували час. Їх заохочували до цього. Уряд платив їм гроші, щоб вони це робили. «Зауважте, деякі їхні ідеї були доволі розумними, — вела вона далі, із самовдоволеною авторитетністю в голосі, належною тому, хто має право судити. — Ми маємо виправдати деякі їхні ідеї навіть сьогодні. Але тільки деякі, зауважте, — манірно додавала вона й підносила вказівний палець, помахуючи ним у нас перед носом. — Та ж вони були Безбожні, у цьому вся різниця, ви згодні?»
Я сиджу на килимку, склавши руки, Тітка Лідія відступає вбік, від екрана, світло згасає, і я думаю, чи вдасться в темряві нахилитися вправо так, щоб мене не побачили, і прошепотіти на вухо жінці, яка сидить поряд. Що я прошепочу? Я спитаю: «Ти не бачила Мойру?». Бо ніхто не бачив, її не було на сніданку. Але в кімнаті хоч і тьмяно, та все ж недостатньо темно, тож я переключаюся на вигляд з літака, який вимагає нашої уваги. Такі фільми показують без звукової доріжки, хоча в порно вона є. Вони хочуть, щоб ми чули крики, і стогони, і зойки того, що має бути чи то надзвичайним болем, чи надзвичайною насолодою, чи й тим, і іншим водночас, але не хочуть, щоб ми чули слова Не-жінок.
Спочатку показують назву й імена, затерті на плівці олівцем, щоб ми не прочитали, а тоді я бачу свою матір. Свою молоду матір, молодшу, ніж я її пам’ятаю — такою вона, напевно, мала бути до мого народження. На ній вбрання, яке Тітка Лідія назвала типовим для Не-жінок тих часів: джинсовий комбінезон з картатою зелено-ліловою сорочкою під ним, на ногах кросівки; такі колись носила Мойра, пам’ятаю, що я й сама в них ходила багато років тому. Її волосся зібране під ліловою хусткою, зав’язаною на потилиці. Обличчя дуже молоде, дуже серйозне, навіть красиве. Я забула, що моя мати колись була такою красивою та щирою. Вона — одна з групи жінок, убраних так само, тримає палицю; ні, це частина плаката, його ручка. Камера їде знизу вгору, і ми бачимо напис, напевно, фарбою на простирадлі: «ПОВЕРНЕМО НІЧ»[30]. Його не замалювали, хоча ми й не мали читати. Жінки навколо мене голосно вдихають, ворушаться, наче вітер шурхотить травою. Вони щось прогледіли, ми щось отримали? Чи ми мали побачити це нагадування про старі дні, у яких не було безпеки?
30
Гасло міжнародних акцій протесту проти насильства над жінками, уперше було використано в Бельгії, у березні 1976 року.