Я киваю.
Ми граємо дві партії. Я викладаю: гортань; облямівка; айва; зигота. Тримаю блискучі фішки з гладенькими краями, гладжу пальцями букви. Це якесь хтиве відчуття. Це свобода, її відгомін. Кульгати — викладаю я. Жерти. Яка розкіш. Фішки схожі на льодяники, м’ятні, прохолодні — такі колись називалися «Гамбагз». Я б хотіла їх скуштувати. Вони мали б присмак лайма. Літера С. Хрустка, трохи кисла на язику — смакота.
Першу партію я виграю, даю йому виграти другу: умови мені досі не зрозумілі, не знаю, що можна просити в обмін.
Нарешті Командор каже, що мені час іти додому. Саме цими словами: іти додому. Мається на увазі — до моєї кімнати. Питає, чи зі мною все буде добре, неначе сходи — то темна вулиця. Я кажу «так». Ми відчиняємо двері кабінету, зовсім трішки, прислухаємося до звуків у коридорі.
Це схоже на побачення. Наче прослизнути до чужого гуртожитку після відбою.
Це змова.
— Дякую, — каже він. — За гру.
А потім:
— Я хочу, щоб ти мене поцілувала.
Я думаю про те, чи зможу в банний день розібрати унітаз у моїй ванній кімнаті, швидко й тихо, так, аби Кора в коридорі мене не почула. Можна було б дістати гострий важіль і сховати в рукаві, пронести наступного разу до кабінету Командора — бо після таких запитів завжди є наступний раз, байдуже, погоджуєшся ти чи відмовляєшся. Думаю про те, як підійти до Командора, поцілувати його, тут, наодинці, зняти з нього піджак, начебто дозволяючи чи запрошуючи до наступних дій, наближуючись до справжнього кохання, обійняти його, дістати важіль з рукава й несподівано увігнати гострий кінець йому між ребра. Я думаю про кров, яка ллється з нього, немов гарячий суп, сексуально, мені на руки.
Насправді я ні про що таке не думаю. Усе це спадає на думку вже потім. Можливо, треба було б тоді про це подумати, але ні. Як я вже казала, це реконструкція.
— Добре, — кажу. Підходжу до Командора, притуляю свої стиснені губи до його губ. Відчуваю запах лосьйону для гоління, звичайний, відгонить кульками від молі, мені це знайомо. Але його самого я наче щойно зустріла.
Він відсторонюється, дивиться на мене згори вниз. Знову ця усмішка, боязка. Така відвертість.
— Не так, — каже він. — Щиро.
Він був такий сумний.
Це теж реконструкція.
IX. Ніч
Розділ 24
Я повертаюся тьмяним коридором, угору сходами, які глушать мої кроки. Прокрадаюся до кімнати. Там сідаю на стілець, не вмикаючи світло, не знімаючи червоної сукні, застібнута на всі гачки і ґудзики. Мислиш чітко лише тоді, коли одягнений.
Мені потрібна перспектива. Ілюзія глибини, створена рамою, упорядковані форми на пласкій поверхні. Перспектива необхідна. Без неї є всього лише два виміри. Без неї живеш, притиснений обличчям до стіни, усе стає великим, величезним планом — деталі, риси, волосинки, плетіння простирадла, молекули обличчя. Власна шкіра стає мапою, діаграмою марності, перерізаною крихітними дорогами в нікуди. Без неї живеш моментом. А це не те місце, де я хочу бути.
Але саме там я є, мені не втекти. Час — пастка, і я спіймана в неї. Маю забути про своє таємне ім’я, про все, що було. Тепер мене звати Фредова, і я живу тут.
Живи теперішнім, візьми з нього все, що можеш, бо це все, що є.
Час інвентаризації.
Мені тридцять три роки. У мене коричневе волосся. Зріст — п’ять футів сім дюймів[31], якщо босоніж. Мені важко згадати, який я мала вигляд. У мене працюють яєчники. Я маю ще один шанс.
Але щось змінилося, нині, сьогодні. Обставини змінилися.
Я можу про щось просити. Напевно, про небагато, але це вже щось.
«Чоловіки — то секс-машини, — казала Тітка Лідія, — не більше. Вони хочуть тільки одного. Маєте навчитися маніпулювати ними для свого ж добра. Водити їх круг пальця; це метафора. Так ведеться у природі. Це план Божий. Так уже воно є».
Насправді Тітка Лідія того не казала, але це малося на увазі в усіх її словах. Це майоріло в неї над головою, як золоті гасла над святими темніших часів. Як і вони, Тітка Лідія була кістлява й позбавлена плоті.
Але як вписати сюди Командора, яким він є у своєму кабінеті, з іграми і прагненням — до чого? До того, щоб з ним грали, щоб його ніжно й щиро цілували.
Знаю, мені треба сприймати серйозно це бажання. Воно може бути важливим, це може бути перепусткою, а можливо, — і падінням. Треба серйозно й зважено все обміркувати. Але байдуже, що я роблю, сидячи тут у темряві, коли прожектори освітлюють прямокутник мого вікна з вулиці крізь фіранки, легкі й прозорі, мов весільна сукня, мов еманація, й одна рука стискає іншу, і я трохи погойдуюсь уперед-назад — байдуже, що я роблю, у цьому є щось кумедне.