Ми молилися за порожнечу, щоб бути гідними наповнення: милістю, любов’ю, самозреченням, сім’ям та дітьми.
О Господи, Царю Всесвіту, дякую, що створив мене не чоловіком.
О Господи, зітри мене. Зроби мене плідною. Умертви мою плоть, щоб я могла множитися. Дозволь мені наповнитися…
Деяких це захоплювало. Екстаз приниження. Деякі стогнали і плакали.
«Не треба робити з себе посміховисько, Джанін», — казала Тітка Лідія.
Я молюся там, де сиджу, біля вікна, дивлячись крізь фіранку на порожній садок. Навіть очі не заплющую. Чи в моїй голові, чи ззовні — однакова темрява. Чи світло.
Боже. Сущий у Царстві Небесному, яке є всередині.
Хотіла б я, щоб ти сказав мені Своє Ім’я, тобто — справжнє. Але Ти теж годиться.
Хотіла б я знати, що Ти запланував. Але що б це не було, допоможи мені його пережити, будь ласка. Хоча, можливо, це й не Твої справи: я й на мить не вірю, що Ти мав на увазі саме те, що тут відбувається.
Хліба насущного мені не бракує, не марнуватиму на це час. Це не головна проблема. Проблема в тому, щоб ковтнути його й не вдавитися.
Переходимо до прощення. Не турбуйся про те, щоб пробачити мене просто зараз, є важливіші речі. Наприклад: убережи інших, якщо вони зараз у небезпеці. Не дай їм надто сильно страждати. Якщо їм судилося померти — хай це станеться швидко. Можеш навіть забрати їх до раю. Для цього нам потрібен Ти. Пекло ми влаштуємо для себе самі.
Напевно, я маю сказати, що пробачаю тих, хто це вчинив, і те, що вони чинять зараз. Я спробую, але це непросто.
Далі — спокуси. У Центрі спокусою вважалося мало не все, окрім сну та їжі. Знання — це спокуса. «Те, чого не знаєш, не спокусить тебе», — казала Тітка Лідія.
Можливо, я насправді й не хочу знати, що відбувається. Можливо, мені краще не розуміти. Можливо, я не витримаю знання. Гріхопадіння було падінням від невинності до знання.
Я забагато думаю про люстру, хоча її тут уже немає. Але можна скористатися гачком у шафі. Я розглядала варіанти. Коли причепишся туди, треба всього лиш натиснути всією своєю вагою й не пручатися.
Визволи нас від лукавого.
Тоді Царство, сила і слава.[35] Нині в це важко повірити. Але я спробую. «У сподіванні», як пишуть на надгробках.
Ти зараз маєш почуватися пограбованим. Гадаю, це з Тобою не вперше.
Мені на Твоєму місці було б уже досить. Мене вже нудило би від цього. Гадаю, саме цим ми з Тобою й відрізняємося.
Я почуваюся дуже несправжньою, коли отак говорю до Тебе. Наче говорю до стіни. Хотіла б я, щоб Ти мені відповів. Почуваюся самотньою.
Як у пісні: сама-самісінька біля телефона. От тільки телефоном користуватися мені не можна. А якби й можна було, кому мені дзвонити?
О Боже. Я серйозно. О Боже, Боже. Як мені жити далі?
ХІІ. У Єзавелі
Розділ 31
Щовечора, лягаючи спати, я думаю, що вранці прокинусь у своєму домі, і все стане на своє місце.
Нині цього знову не сталося.
Вдягаюсь у літній одяг, бо ще літо; схоже, усе зупинилося на літі. Липень, ці бездиханні дні й банні ночі, заснути важко. Я намагаюся вести облік. Треба було б видряпувати позначки на стіні, по одній на кожен день тижня, і закреслювати, коли набереться сім. Але що мені з того — це ж не строк у в’язниці, немає такого терміну, який можна відсидіти й піти. Все одно, щоб дізнатися, який сьогодні день, мені треба просто спитати. Учора було четверте липня — колишній День Незалежності, поки його не скасували. Першого вересня — День праці, от він ще є. Тільки раніше не стосувався материнської роботи, як нині. Але я відлічую час за Місяцем. Маю не сонячний календар, а місячний.
Нагинаюсь зав’язати шнурівки на червоних черевиках; літні трохи легші, з непомітними отворами, хоча й без відвертості сандалів. Це спроба зігнутися, бо попри вправи я відчуваю, як моє тіло поступово заїдає, не слухається. Бути жінкою тепер чимось нагадує те, як я уявляла собі старість. Здається, я навіть ходжу десь так: зігнута, спина знаком питання, з кісток витікає кальцій, вони пористі, як вапняк. Коли я була молодша, уявляючи собі літній вік, думала: можливо, коли часу лишається небагато, починаєш більше цінувати речі. Забула включити сюди втрату енергії. Іноді я справді більше ціную речі — яйця, квіти, — але тоді думаю, що то просто напад сентиментальності, мозок покривається пастельними кольорами, як на листівках з чудовими заходами сонця, що в неймовірній кількості випускали в Каліфорнії. Глянцеві серця.