— Ні, — уточнюю. — Я про жінок.
— О, — каже Командор. — Що ж, деякі з них — справжні професіоналки. Робочі дівчата, — сміється, — з давніх часів. Вони не змогли асимілюватися, усе одно більшості з них тут краще.
— А інші?
— Інші? — перепитує він. — Що ж, тут цікава компанія. Он та, у зеленому, — соціолог. Принаймні була. Та — юрист, ця — бізнес-леді, була на керівній посаді, якась мережа фаст-фуду чи, можливо, готелі. Мені сказали, що з нею можна цікаво поговорити, якщо хочеться самих лише розмов. Це для них краще.
— Краще, ніж що?
— Ніж альтернативи. Ти теж могла б віддати перевагу цьому.
Він каже це сором’язливо, допитується, хоче почути компліменти, і я знаю, що серйозна частина розмови добігла кінця.
— Не знаю, — кажу я, наче справді про це думаю. — Це може бути тяжкою роботою.
— За вагою треба стежити, це точно, — стверджує Командор. — Це точно. Десять зайвих фунтів[38] — і опинишся в Одиночці.
Він жартує? Напевно що, але я не хочу про це знати.
— Тепер, — пропонує він, — щоб ти повністю пізнала дух цього місця, можемо трохи випити.
— Мені не можна, — заперечую. — Ви знаєте.
— Один раз можна, — каже Командор. — Якщо не питимеш, це матиме дивний вигляд. Тут немає табу на нікотин і алкоголь. Бачиш, вони таки мають певні переваги.
— Гаразд, — погоджуюсь я. Мені потай подобається ця думка, я багато років не пила.
— То що будеш? — запитує він. — У них тут є все. Імпортне.
— Джин із тоніком, — відповідаю. — Але неміцний, будь ласка. Не хочу вас зганьбити.
— Не зганьбиш, — шкіриться він. Встає, тоді, до мого здивування, бере мене за руку й цілує мене в долоню. Потім рушає до бару. Він міг би покликати офіціантку, тут є такі, в однакових чорних міні-спідницях, з помпонами на грудях, але вони, здається, зайняті, і їх важко перехопити.
Тоді я бачу її. Мойру. Вона стоїть із двома іншими жінками біля фонтану. Я маю ще раз ретельно придивитися, щоб переконатися, що це вона; роблю це ривками, швидким порухом очей, щоб ніхто не помітив.
Вбрана вона абсурдно, у чорний, колись блискучий, а нині пошарпаний атлас. Вбрання без бретельок, на внутрішньому каркасі, випинає груди, але розмір не надто підходить Мойрі — воно завелике, тож з одного боку груди вивалюються з вирізу, а з іншого — ні. Вона розсіяно смикає виріз, підтягує його. Позаду на вбранні — жмуток вати, я бачу його, коли вона повертається до мене боком; виглядає як роздута, наче попкорн, прокладка. Розумію, що це мав би бути хвіст. На голові в неї два вуха, кролячі чи оленячі — важко сказати; одне з них не накрохмалене чи всередині немає дроту — воно наполовину звисає. На шиї чорна краватка-метелик, доповнюють образ чорні панчохи в сітку й чорне взуття на високих підборах. Вона завжди ненавиділа високі підбори.
Увесь цей костюм, старий і дивний, нагадує мені щось із минулого, але не можу згадати, що саме. Виставу, музичну комедію? Дівчата, які на Великдень одягають костюми кроликів. Яке значення це має тут, чому кролики мають бути сексуально привабливі для чоловіків? Чим може приваблювати це брудне дрантя?
Мойра курить. Затягується, передає сигарету жінці ліворуч від себе, у червоних блискітках, з довгим загостреним хвостом і срібними рогами — костюм дияволиці. Тепер вона схрестила руки під своїми випнутими грудьми. Переминається з ноги на ногу, видно, у неї болять ноги; спина трохи горбиться. Вона без цікавості, бездумно роздивляється кімнату. Напевно, ці декорації їй знайомі.
Я хочу, щоб вона подивилася сюди, побачила мене, але її погляд ковзає по мені так, наче я — чергова пальма, черговий стілець. Звісно ж, вона має обернутися, я так цього хочу, вона має подивитися на мене, перш ніж один із чоловіків підійде до неї, перш ніж вона зникне. Одну з тих жінок, що були поряд з нею, білявку в короткій рожевій піжамній кофтинці, отороченій обідраним хутром, уже присвоїли: вона увійшла до скляного ліфта, вознеслася нагору. Мойра знову крутить головою, можливо, перевіряє свої перспективи. Напевно, важко стояти там самій, наче це танці в школі, і всі дивляться на тебе. Цього разу вона зупиняє погляд на мені. Бачить мене. Знає, що не варто реагувати.
Ми дивимось одна на одну з байдужими, апатичними обличчями. Тоді вона трохи рухає головою, злегка смикає вправо. Знову бере сигарету в жінки в червоному, стискає між вуст, рука на мить зависає в повітрі, усі п’ять пальців розчепірені. Тоді розвертається до мене спиною.
Наш старий сигнал. У мене п’ять хвилин, щоб дістатися до вбиральні, яка має бути десь праворуч від Мойри. Я озираюся: знаків немає. Я не можу ризикнути, встати й піти кудись без Командора. Надто мало знаю, не розумію правил, до мене можуть причепитися.