Зробила такий вибір, бо вони — одружена пара, а це безпечніше, ніж хтось самотній, особливо гей. Ще я пам’ятаю позначку поряд із прізвищем, «Кв», тобто квакер. Ми позначали релігійну належність, де вона була, для наших маршів. Так можна було сказати, хто на що може погодитися. Не було сенсу кликати «К» — католиків — на марші за аборти, наприклад; не те, щоб ми часто їх останнім часом проводили. Адресу їхню я теж пам’ятала. Ми зазубрювали ті адреси, важливо було запам’ятати їх якомога точніше, з індексом і всяким таким.
Тоді я вже дійшла до бульвару Меси і знала, де я. І знала, де вони. Тепер мене хвилювало інше: коли ці люди побачать Тітку біля свого дому, чи не зачинять вони двері, не вдадуть, що їх немає? Я все одно мала спробувати: то був мій єдиний шанс. Подумала, що навряд чи вони будуть стріляти в мене. Була приблизно п’ята година. Я втомилася від ходьби, особливо на цей Тітчин манер, як чортів солдат, наче лом у дупі, і я нічого від самого сніданку не їла.
Звісно ж, я не знала, що в ті ранні дні про Тіток і навіть про Центр знали не всі. То спочатку була таємниця, замотана колючим дротом. Те, що вони робили, могло б викликати протести, навіть тоді. Тож хоча люди час від часу бачили на вулицях Тіток, не знали точно, для чого вони. Напевно, думали, що то якісь армійські медсестри. А запитання вже ставили тільки тоді, коли це було необхідно.
Отже, ті люди одразу мене впустили. До дверей підійшла жінка. Я сказала їй, що проводжу опитування, щоб вона не здавалася здивованою, якщо за нами хтось спостерігає. Але щойно зайшла до будинку — зняла головний убір і сказала, хто я така. Вони могли викликати поліцію чи ще когось, я знала, що це ризик, але, як уже казала, вибору не було. Та вони не викликали. Дали мені одяг і спалили Тітчине вбрання і перепустку в печі; відразу знали, що треба робити. Їм не подобалася моя присутність, це було зрозуміло — вони надто нервували. Мали двох дітей, обом менше семи років. Я їх розуміла.
Я сходила у вбиральню — то було таке полегшення. Ванна, повна пластикових рибок, усяке таке. Тоді посиділа нагорі в дитячій, погралася з ними в кубики, доки батьки внизу вирішували, що зі мною робити. Мені тоді не було страшно, насправді, я почувалася доволі добре. Фантастично, можна сказати. Тоді жінка приготувала мені сендвіч і кави, а чоловік сказав, що відведе мене до іншого дому. Телефонувати вони не ризикнули.
Інший дім теж був квакерський, і це було просто ідеально, бо вони виявилися станцією на Підпільній Жінниці[39]. Коли перший чоловік пішов, вони сказали, що спробують вивезти мене з країни. Не скажу тобі, як саме, бо станції досі можуть працювати. Кожна з них контактувала лише з однією, завжди наступною станцією. У цьому були свої переваги — так було краще на той випадок, якщо тебе впіймають, але й недоліки теж були, бо якщо одну станцію виносили, буксувала вся мережа, аж поки не відновлювався зв’язок з одним із кур’єрів, що міг влаштувати альтернативний маршрут. Вони проникли у кілька корисних місць, одне з яких — пошта. У них там був водій зі зручним невеликим фургоном. Мене провезли в місто через міст у мішку для пошти. Це я можу розповісти, бо незабаром після цього його взяли. Закінчив він на Стіні. Тут можна почути про такі речі; тут чимало про що можна почути — ти б здивувалася. Командори самі нам розповідають, гадаю, вони думають: чому б і ні, ми нікому це не передамо, окрім як одна одній, а це не враховується.
Усе це в мене звучить просто, але то неправда. Весь той час я мало цеглу не відкладала. Чи не найважче було знати, що всі ці люди ризикують своїм життям заради тебе, хоча й не мають цього робити. Але вони казали, що чинять так із релігійних причин, і я не маю думати, що тут щось особисте. Це трохи допомагало. Вони мовчки молилися щовечора. Спершу мені було важко до цього звикнути, це надто вже нагадувало про те лайно в Центрі. Мене від того аж нудило, чесно кажу. Доводилося робити зусилля, нагадувати собі, що це зовсім інше. Я ненавиділа це спочатку. Але зрозуміла, що це допомагало їм іти далі. Вони приблизно знали, що станеться з ними, якщо їх спіймають. Не в деталях, але ж знали. Тоді це вже почали показувати по телебаченню — усі ті суди й таке інше.
То було ще до того, як за секти взялися серйозно. Поки ти називався до якоїсь міри християнином і був одружений, тобто — уперше, тебе, можна сказати, залишали в спокої. Зосереджувалися на інших. Як більшість із них взяли під контроль, тоді й пішли за всіма іншими.
Я була в підпіллі місяців вісім-дев’ять. Мене перевозили з одного сховку до іншого — їх тоді було немало. Не всі були квакерами, деякі й релігійними взагалі не були. То просто були люди, котрим не подобалося, як усе складається.
39
За аналогією до Підпільної залізниці — таємної мережі, яка організовувала втечі та вивезення негрів-рабів із Півдня США між 1850 та 1860 рр.