Став перед Радою мисливець Тюбеляй. Молодий це був мисливець і дуже завзятий. Із списом на ведмедя ходив, з мотузком на вовка кидався.
— Піду я далеко в тундру, — сказав Тюбеляй, — і обіцяю не повертатися, поки не знищу сто вовків.
— Молодець ти в нас, Тюбеляй, — похвалив його голова улусної Ради.
— І я піду з Тюбеляєм, — обізвався старий Тоскан, — я теж обіцяю знищити сто вовків.
Усі вітали Тоскана. Знали, що цей старий чоловік дуже розумний. Найкращі пастки вигадував він на різного звіра.
— А хто з нами третій? — звернувся до гурту мисливців Тюбеляй.
— Досить вас двох, — зауважив пастух Ельян. — Може, там на вас і вовків не вистачить. Вони всі тут.
— Помиляєшся, — заперечив Ельянові Тоскан. — Тут багато мисливців — увесь улус. А там — вовче гніздо. Коли ви на вовків тут натиснете, вони звідси туди втікатимуть.
— Коли мене приймете, то я буду третій, — сказав дзвінким голосом Тосканів небіж Оротук. Йому було тільки п'ятнадцять років, але всі в улусі його знали як доброго стрільця. І мисливці прийняли хлопця до своєї бригади.
САМОТНІЙ ОЛЕНЬ
Двоє мисливців бігли на лижах поруч нарт, запряжених дев'ятьма собаками. На нартах сидів третій мисливець Оротук.
Другий день вони йшли тундрою на північ. Оротук поганяв собак. Він узяв з собою довгу палицю — хорей, що нею звичайно поганяють оленів. І хоч старші мисливці сміялися з нього, він запевняв, що привчить собак до хорея.
Коли вони об'їздили горбок, під яким росли невеликі кущики, собаки захвилювалися. Оротук і Тюбеляй схопились за рушниці. Між кущиками з'явилась гнучка шия. оксамитове хутро і невеликі віти рогів молодого оленя. Красивий, наче намальований або, швидше, вирізьблений, він стояв непорушно тільки одну секунду. Тюбеляй вистрілив. Та в той момент, коли мисливець натиснув курок, олень нахилив голову. Куля пішла далеко в тундру, щоб там заритись у сніг. І, наче та куля, зірвався олень. Тільки сніг пилом бризнув з-під його копит.
Вискнули собаки, підхопивши нарти, рвонулися доганяти оленя. Оротук ледве вдержався, щоб не злетіти з нарт. Зачовгали своїми лижами Тюбеляй і Тоскан і побігли щосили.
Але де було їм угнатись за цим оленем. За десять хвилин він зник з їхніх очей. Проте собаки ще довго бігли його слідом.
Оротук, прив'язавши до хорея ремінну петлю, закинув її на голову передньому собаці. Тільки так він спинив їх, бо крики не помогли. Незабаром надбігли старші мисливці.
— Оротук, чому ти не стріляв? — спитав Тоскан.
— Мені було його шкода. Я вперше бачив такого красивого оленя. Це оксамитовий олень.
— Поганий з тебе мисливець.
— Ні, дядьку, не поганий. Але я хотів би краще бачити його живим у своєму табуні, ніж мертвим біля моїх ніг.
— Лови вітра в полі, а оленя в тундрі. Знайти його — важко. Впіймати його — ще важче. Приручити його — майже неможливо.
— Неможливого не буває, — вперто стояв на своєму Оротук. — Я хочу мати його серед наших колгоспних оленів.
Суперечку небожа з дядьком перебив Тюбеляй.
— Пропоную, — сказав він, — зупинитись тут. Поставимо намет. Недалеко є кущі, ми матимемо паливо.
Мисливці погодилися. Оротук випріг з нарт собак. Тоскан і Тюбеляй втоптали сніг і почали напинати намет.
Оротук радів, що вони зупинились тут. Він сподівався ще раз побачити оксамитового оленя.
Другого дня їм удалося вбити старого оленя з поламаними рогами. Взявши тільки серце, печінку та лопатку собі на їжу, вони решту залишили на місці полювання. Гадали, що мертвий олень приманить вовків, і вони попадуться в пастку. Навколо поставили дев'ять вовчих пасток, кожен — по три.
ЧИЯ НОГА?
Минуло два дні, відколи серед пустинної тундри став мисливський намет. Полювали по черзі. Старому Тосканові пощастило. Він кілька разів бачив вовків і вбив їх сімнадцять. Тюбеляй, якось помітивши зграю, пішов їй назустріч. Вовки кинулись на нього, але мало вчинили шкоди. Лише вовк-водій укусив його. І тільки цей вовк утік.
Оротук бачив тільки двох вовків. Правда, убив обох, бо рушниця в його руках стріляла не хиблячи.
Якось надумали мисливці піти оглянути вовчі пастки. Запрягли собак і, не беручи з собою нічого, крім рушниць та ножів, сіли в нарти.
Дужі собаки легко і швидко подалися в дорогу.
На місці вбитого оленя вони побачили тільки кістки. Вовки та лисиці — про це свідчили численні сліди — згризли все, що тільки подужали їхні гострі зуби.