1933
ВОЛОДЬКА-РИБАЛКА
Ранком діти зібрались у дитячий садок. Тісним колом вони обступили виховательку Євгенію Іванівну. Вона розповідала, як на морі рибалки ловлять рибу.
— Коли б ми сіли на поїзд, що йде на північ, то третьої доби приїхали б до міста Мурманська. Там пішли б на пароплав і разом із рибалками попливли б у море. Тоді побачили б, як рибалки ловлять рибу. Є рибки маленькі, як пташки або мухи. А є здорові риби, такі, як корова або кінь. Наловили б риби, хоч би такої, як тріска, і зварили б смачну юшку.
Але задеренчав дзвінок на сніданок і перебив розмову.
— Ри-и-би хочу! Хочу ри-и-би!
Так кричав під час сніданку Володька. Прізвище він мав Велетень. А сам — був мацюпусінький. Під стільцем сховатись міг.
Володька сидів у їдальні дитячого садка. Йому дали картопляне пюре. Він пюре не хотів. Кричав, вищав тоненьким голоском, що хоче риби.
— Нема риби, — сказала Євгенія Іванівна.
— Поїду до рибалок і скажу, щоб риби більше ловили і нам прислали, — сказав Володька і зліз з стільця. Він не хотів пюре.
Після сніданку діти полягали відпочивати. Володька ліг голодний. Йому не спалося. Він думав про те, чому так мало риби ловлять.
«А якби справді поїхати до рибалок>, — спало на думку хлопчикові.
Він повернувся на другий бік. Ще трохи полежав, а тоді сам не помітив, як устав. Тихенько, навшпиньках, обминаючи Євгенію Іванівну, вийшов на вулицю.
Прийшов Володька на вокзал. Став у чергу — по квиток. Коли наблизився до каси, взяв з підлоги паличку і постукав у віконце.
— Хто там стукає? — спитав касир і просунув крізь маленьке віконце довгого носа.
— Це я, — відповів Володька. — Дайте мені квиток на поїзд. Я їду на море до рибалок. Щоб вони риби наловили для нашого дитячого садка. Я рибу дуже люблю. Допоможу їм ловити.
— А-а-а, — протягнув касир. — Дуже радий. — І сховав свого носа.
За віконцем щось стукнуло, цокнуло, грюкнуло, і вилетів квиток з написом: Харків — Мурманськ.
Володька зайшов у вагон. Знайшов свою полицю, поставив там чемодан, глянув у вікно і ліг спати.
Гу-гу! Гу-гуі — загув паровоз. Дим з димаря пішов. Закрутились колеса, поїзд рушив.
Чш-чш-чш-чччч!
Прокинувся Володька, поїзд стоїть у Москві. Потім поїзд рушив далі, і наш мандрівник знову задрімав.
Вдруге розплющив очі, коли поїзд підійшов до Ленінграда. Лише глянув Володька на величезне місто, а машиніст уже дає гудок, щоб їхати далі.
Знов засвистав Володька носом на своїй полиці.
Довго він спав.
Коли чує — будять його.
— Громадянине, вставайте, бо приїхали до Мурманська.
Володька з полиці плиг. Швиденько вмився. Почистив зуби. Взув черевики і бігцем у порт, шукати пароплава.
В порту знайшов капітана і розбалакався з ним.
— Добридень, капітане! — сказав хлопець. — Я Володька Велетень. А як ви називаєтесь?
— Моє прізвище — Крихітка, — відповів капітан. — Чим можу вам допомогти?
Засміявся Володька, почувши прізвище капітанове, бо капітан Крихітка був, як дві бочки, поставлені одна на одну.
— Я приїхав допомогти вам рибу ловити. Рибу дуже люблю, а її в нас немає.
— А-а-а, — сказав капітан. — Дуже добре. Прошу до нас на тральщик.
Почув Володька слово тральщик. «Що таке?» — думає. Пішов разом з капітаном. Привів його капітан на маленький пароплав. Посередині стирчав тоненький димар, наче обгорілий сірник.
— Це наш тральщик, — сказав капітан, показуючи Володьці пароплав, — зветься він «Нерпа».
«Ага, — подумав хлопчина, — то маленькі пароплави, що рибу ловлять, звуться тральщиками».
Капітан познайомив Володьку із своїми матросами-рибалками.
Володька кожному потис руку і сказав:
— Доброго вам здоров'я! Дуже радий вас бачити.
Одразу ж тральщик рушив у море по рибу.
Володька вперше бачив море. Куди він дивився — нічого, крім води і тральщика, не бачив.
Води було більше, ніж у річці, більше, ніж у ставку. Навколо сама вода.
Великі піняві хвилі зустрічали «Нерпу». Із свистом пролітав вітер. Та Володька байдуже ставився до хвиль. Він не зважав на вітер. Ходив з капітаном та матросами по палубі і розпитував їх, як ловлять рибу.