Ведмідь крутнувся вдруге, і на цей раз собака не втримався. Звір оджбурнув його геть на кригу, а сам з ревом кинувся в бік пастки. Адже ж там стояла людина, що насмілилася стріляти у нього. Ведмідь з усієї сили накинувся на пастку й підняв лапу, щоб розтрощити її. Але спрожогу він необережно торкнувся приманки. Враз кілька мотузків оперезали його і зашморгнули в тугі петлі.
Полонений ведмідь мотався у пастці, чимраз більше заплутуючись.
Нахавадусі вже звівся на коліна й сів на крижину. На ноги стати він ще не міг. Попадай швидко підбіг до зоолога й нахилився над ним.
— Нахавадусі, друже, ти живий?
— Здається, — розгублено відповів зоолог.
Тоді Попадай вибухнув сміхом і почав оглядати зоолога.
Вухо Нахавадусі майже не постраждало, коли не зважати, що воно стало кольору синьої картоплі, трохи набрякло й було подряпане.
— Це дурниця, — сказав мисливець, — за місяць жодного сліду не зостанеться. А од стусана в спину теж скоро очухаєшся.
І він допоміг зоологові стати на ноги. До них, шкутильгаючи, підійшов Розбій, потерся об ноги Попадаеві й жалібно заскавучав.
— Добре, мій собачко, мій милий! — погладив Розбоя Нахавадусі.
Розбій, видно, забився, коли ведмідь вдарив його об кригу.
Незабаром вони втрьох підійшли до пастки. Собака голосно й сердито загавкав на свого ворога.
— Чудовий ведмідь, Нахавадусі! — звернувся мисливець до зоолога. — Ваш сад матиме чим похвалитись.
— То правда, — відповів Нахавадусі і, милуючись, оглядав звіра. Він уже забув про побите вухо і стусана в спину, що дістав од цього чудового ведмедя.
А ведмідь не вгамовувався. Весь заплутаний мотузками, з мордою, затиснутою залізними прутами, він здригався, мотав лапами, бився, ревів. На білому хутрі над лівим маленьким і злим оком червоніла руда брова. Рудобровий мусив розпрощатися з плавучими крижинами Арктики. Його чекала нова мандрівка, спочатку на шхуні, а потім поїздом на далекий Кавказ, де так гаряче гріє сонце, освітлюючи вічнобілі снігові шапки гір, що нагадують полярні острови.
Крізь туман од судна вже наближалися люди.
1933
З ПІВНОЧІ МЧАВ УРАГАН
РАДІОПРИЙМАЧ
Володька Велетень дістав нагороду. Його нагородили найліпшим радіоприймачем. Дістався він Володьці за те, що цей сіроокий хлопчисько організував гурток вивчення науки й техніки. Сам зробив флюгер і дощомір. Діставши термометр і барометр, обладнав при школі метеорологічну станцію.
Метеорологічна станція спостерігала погоду. Вимірювали напрям і силу вітру. Обчислювали, скільки випадало дощу. Навіть угадували погоду наперед. Ну, вгадували це вже завжди з допомогою вчителя Павла Андрійовича.
Ще змалку дражнили Володьку рибалкою. А тепер стали дражнити вітродуєм. Та Володька на те не зважав.
— Вітродуй, вітродуй… та радіоприймачем нагородили мене, а не вас, — так казав Володя.
Ішов Володі дванадцятий рік.
НОВА АЗБУКА
Не барився Володя і скоро наладив свій приймач. Вечорами, на дозвіллі, одягши навушники, слухав співи та музику. Часом вислухував лекції або газетні новини. Та часто, настроюючи приймач, чув якісь дивні цокотливі звуки. Наче хтось на особливій машинці не то цокотів, не то вищав.
— Що це за звуки? — спитав хлопець у Павла Андрійовича.
— Це переказують радіотелеграми азбукою Морзе, — відповів учитель.
— Як то?
— Таке цокотіння означає букви й цілі слова. Прислухайся уважно і почуєш — то буває короткий виск, то довгий. Короткий зветься крапкою, а довгий — рискою. — Вчитель постукав пальцем по столі. Коли стукав частіше, то були крапки. Коли голосніше й трохи рідше, то означало риску. — Азбука ця така: крапка і риска (.__) означає букву а. Риска, крапка і риска (__.__) — це буде буква к. Чотири риски (— —) — літера ш. Три крапки (…) — літера с. От коли написати. — — —. —.. — —.. —.. — . — . —. — .. — … —. —. —.. — І потім вистукати, то це буде означати — Володька Велетень.
НА РАДІОСТАНЦІЇ
Це була телеграфна мова. Володька зацікавився нею і взявся її вивчати. Минуло кілька місяців, і Володька Вітродуй дуже добре вивчив азбуку Морзе. Павло Андрійович розповів про Володю своєму знайомому радистові. Той радист запропонував Володі вільного часу працювати на радіостанції. Хлопець погодився. Працюючи на станції, він швидко навчився орудувати апаратами. Незабаром він став там у великій пригоді. Один радист захворів. Другому радистові довелося працювати й за себе і за свого товариша. Хлопець йому допомагав.