— Що це за скриня, не знаю! — чувся голос Бойчука.
— Отже, викинути її? — спитав капітан.
— Одкрийте, подивимось, може, справді щось потрібне. Один з повітроплавців ударом важкого молота збив покришку тієї скрині. Коли він зазирнув усередину, то впустив молоток на землю і, розвівши руками, очманіло озирнув усіх навколо.
— Що там? Що там? — почулись запитання.
Але відповідати не довелось, бо з скрині показалась голова маленького хлопчика.
Хлопчик, що стояв біля Анкауге, побачивши ту голову, прохопився лише одним словом:
— Володька!
Так, це виліз справді Володя Велетень, а хлопець, що стояв поруч Анкауге, був приятель Володин, Василько. Того ранку вони прибули до Москви, привізши скриню. На вокзалі Володя вліз у скриню, а Василько найняв автомобіль і одправив скриню на дирижабль.
— Ай-я-я! — помотав головою Крига.
— От так радіоапаратура! — посміхнувся штурман. — Гучномовець!
Володька виліз із скрині, весь червоний од сорому, але, почувши зауваження штурмана, гаряче запротестував:
— Вибачте, я сам радист.
— Так… Ти, може. Велетень?
— Так, я Велетень, — серйозно відповів Володя. Навколо почувся сміх, бо постать Володі зовсім не відповідала його прізвищу.
— Ану, давай мішок! — гукнув Бойчук. — Який там нас чекає сюрприз?
Мова йшла про ящик у мішку, що прибув того самого ранку разом із скринею.
— Мабуть, цей хлопчисько наготував собі в тім мішку харчів, — висловив догадку Крига.
Офіура помітив, що, коли витягали ящик з мішка, захвилювався Анкауге.
І йому було чого хвилюватись. З того ящика витягли не кого іншого, як старого Офіуриного знайомого, Темара.
— А це що за приладдя? — спитав Крига, показуючи на чукчу.
В натовпі знявся регіт.
— Я моторист, — відповів Темар.
— А, ти Темар? — весело спитав штурман.
— Так.
— Ви що ж, умовились? — допитувався Бойчук, показуючи на Володьку.
— Про що? Я його не знаю, — відказав Темар, не розуміючи, в чім справа.
— Ні. ні! — заперечив Володя. — Я його вперше бачу.
— Ну, друзі, — звернувся до них штурман, — ви хоч нас повеселили, але й забрали часу. Їдьте додому. Коли підростете, тоді мандруватимете на полюс.
А потім сказав капітанові:
— Ми готові.
Бойчук, Офіура і Крига під грім оплесків зайшли до гондоли дирижабля.
Четверо хлопчаків із жалем спостерігали, як закривалися дверцята гондоли.
Але ті дверцята ще відкрились, раніш ніж робітники одпустили швартові канати, що тримали дирижабль. Дверцята одкрились, і показався штурман Бойчук, який допомагав якомусь хлопчиськові зійти на землю.
— Ще одного зайця знайшли! — крикнув штурман.
Це був якут Оротук, який приїхав до Москви сам і ще вчора звечора заліз у гондолу. Він заховався в приміщенні, де лежали ковдри та хутряні мішки. Але й цього було знайдено.
— Наша армія росте, — промовив Володька, коли Оротук опинився біля них, а потім крикнув штурманові:
— До скорого побачення на полюсі!
Штурман засміявся і закрив за собою двері.
Дирижабль сплив угору, як великий білий пухир. Він піднявся над найвищою вежею. Внизу залунало багатотисячне «ура». Та от угорі запрацювали мотори, і «Третя п'ятирічка», повернувши на північ, стала швидко віддалятися від Москви.
Внизу, серед натовпу, стояло п'ятеро хлопчаків і жваво щось обмірковували між собою. їхні очі блищали надією і впевненістю.
ПРОЕКТ ВОЛОДІ ВЕЛЕТНЯ
Так познайомились п'ятеро хлопчиків.
Але на цьому їхнє знайомство не закінчилось. Володя, оглянувши нових друзів, заявив: що б там не було, а вони мусять попасти на плавучі крижини в гості до штурмана, зоолога і мисливця.
— У мене є план, — інформував він товаришів.
Всі оточили його.
— Ми всі, — продовжував Володя, — хочемо поїхати на полюс.
— Я не наполягаю, — перебив його Василько.
Приблизно це ж саме сказав і Анкауге:
— Я мушу повертатись доглядати блакитного кита.
— Значить, подорожувати будемо ми лише втрьох, — відказав Володя, — а ви нам все ж трохи допоможете.
— Який же у тебе план? — нетерпляче запитав Оротук.
— Товариші, — почав Володя викладати свої думки, — ми поїдемо до Арктики…
— На чому? — спитав Василько.
— Не перебивай! На чому поїдемо? Це найголовніше… Дирижаблем? Це нам не вдалось. Літаком? Літака ми не дістанемо. А коли б дістали, то ніхто з нас не може бути пілотом. Дістати криголам нам теж не під силу. Та в таку кригу, як під полюсом, криголами і не заходять. На чому ж нам їхати?