Глава 4. Неволя бусурманська
З татар, що наскакували на Україну, ніхто не хотів вертатися додому з порожніми руками. Пограбувавши в містах і селах усе, що було коштовного, і повбивавши тих, хто змагався й обороняв своє добро, нападники підпалювали оселі й зганяли людей з усіх околиць до одного місця. Там вони вирізували старих і не придатних уже до невольницької роботи, вбивали або розганяли геть недолітків, витоптували кіньми тих дітей, які не мали ще сили втекти; інших же бранців: молодиць, дівчат, чоловіків і парубків, розлучаючи батька з дочкою і дружину з чоловіком, - розділяли між собою. Ось уривок із народної пісні про татарську руїну:
Після поділу ясиру всякий татарин зв'язував своїм бранцям руки за спину сирицею, прив'язував одного невільника до другого і, нанизавши їх цілу пасму, припинав переднього до свого сідла і так тяг їх через степи до самісінького Криму. А коли бранці не встигали за конем, то татари підганяли їх довгими батогами.
Не всі полонені мали силу витримати таку подорож. Роз'ятрені, скривавлені степовими будяками, ноги не хотіли слухатися, й нещасні бранці, а найбільше полонянки, жінки та дівчата, падали й волочилися за кіньми, доки татари не добивали знесилених, залишаючи їх серед степу на поталу звірові й птиці.
Та брати невольників, запорожці, завжди пильнували за татарами й, не зумівши зупинити їх тоді, як ті йшли на Україну, вони підстерігали, коли вже татари верталися назад, обтяжені ясиром, Чорним шляхом, на південь; і Запорозьке Військо несподівано вихором вилітало з якогось степового байраку й, порубавши ворогів поодинці, визволяло рідних в'язнів і вертало їх на Україну.
Та не щоразу траплялося запорожцям так щасливо відбивати невольників. Дуже обмаль вони мали війська, й дуже просторі були чорноморські степи. Багато все-таки вивозили татари українського люду до Криму в міста Козлов (нині - Євпаторія) та Кафу (тепер - Феодосія), що, починаючи ще з XV століття, стали всесвітніми невольницькими ринками.
З Криму бранців розвозили на спродаж у всі міста Чорного й Середземного морів. Молодиць і дівчат гарної вроди купували заможні бусурмани в свої гареми, всю решту - на будь-які роботи. Поводилися власники з невольниками не по-людському: годували їх, як собак, на ніч приковували ланцюгами або зв'язували їм руки й ноги й тримали в льохах і хлівах; найгірша ж доля випадала, мабуть, тим, кого турецький уряд забирав на свої військові галери. Там невольників прибивали залізом до гребок, і вони мали громадити веслами вдень і вночі, переганяючи галери з одного моря в інше, аж доки, під час війни чи за хуртовини, загинуть, разом із галерою, в безодні моря.
Про тяжке бідування у турецькій неволі досі збереглося кілька народних дум; нехай же вони й повідають нашому читачеві про ту недолю українського народу.