Розглянемо показовий приклад. Повстання К. Косинського письменник роглядав як антипольське, тобто національно-визвольне. Але в другій половині XX ст. знайдено й перекладено латиномовну поему С. Пекаліда «Острозька війна», видану 1600 р., яка цілком коригує цей давній шаблон істориків, нібито з цього повстання починаються козацькі визвольні змагання. Насправді К. Косинський змагався не з поляками, а з тодішнім головою української нації князем К. Острозьким, у війську якого була українська шляхта і зовсім невеликий польський загін, а поляком же був саме К. Косинський. Сучасні історики резонно вважають, що бунт К. Косинського інспіровано поляками, щоб розладнати спілку української шляхти з новопосталою елітою — козаками, щоб перешкодити українцям у планах реставрації своєї держави. А що такі плани справді були, свідчать державотворчі проекти Й. Верещинського та С. Наливайка. Але ці документи стали відомі історикам значно пізніше. (Див. поему С. Пекаліда у кн.: Українська поезія XVI ст. — К., 1987; державотворчі документи Й. Верещинського та С. Наливайка у виданні: Тисяча років української суспільно-політичної думки. — К., 2001 — Т. II. — Кн. 2.).
Таким чином, сучасному читачеві, особливо такому, який лише починає заглиблення у складнощі української історії, належить розглядати сагу А. Кащенка як цікаве, своєрідне бачення української історії і сприймати не як істину в останній інстанції. Автор часом свідомо, а часом підсвідомо звертає із правдивої стежки. А давню цю буди-тельську книжку варто розглядати як історіографічну пам’ятку свого часу. Критичним і світлим своїм розумом, сучасний читачу, проглянь цей витвір українського патріота перших десятиліть XX ст. Його недо-мисля відкинь, а його палке бажання подбати, щоб українська молодь пізнала історію своєї Батьківщини й укріпилася в ній, духовно у серце своє прийми, згадавши «незлим тихим словом» цього справжнього україн ця-подвижника.
Валерій ШЕВЧУК
ОпоШммя пфш
ПРО ПОЧАТОК КОЗАЧЧИНИ І БОРОТЬБУ її З ТАТАРАМИ ТА ТУРКАМИ (РОКИ 1483-1590)
Не до ладу було б починати оповідання про запорожців, не згадавши попереду хоч коротенько про часи давнього життя України, бо запорожці були дітьми України і весь час свого життя дбали про неї, захищали її від ворогів та обстоювали її права й волю.
Всі землі понад великими річками Дніпром, Бугом, Дністром та Сяном з давніх-давен були залюднені східнослов’янськими племенами. Племена ті жили окремими громадами і управлялися вільними радами громадян, які обирали собі на радах (вічах) правителів — князів.
На північ та на схід од слов’ян жили фінські племена, з котрих найбільшими були по річках Оці та Волзі мордва й черемиси.
У давні часи слов’янські племена розселялися від річки Тиси, що впадала в Дунай, тільки до Дніпра, так що землі понад Дніпром були на краю слов’янських земель, і через те землі ті й прозвані були Україною. Проте з часом слов’яни посунулися з своїми селитьбами й на фінські землі: на річку Двіну, озера Чудське та Ільмень та на річки Волгу й Оку і почали й там складати свої громади й князівства. З початку X століття, після народження Христа, за часів князювання у Києві Олега, верх над усіма східнослов’янськими племенами взяло плем’я полян, що жило на правому боці середнього Дніпра, маючи своїм осередком город Київ. Земля полян здавна звалася Руссю, і ця назва разом з поширенням влади київських князів, поширилася й на всі слов’янські племена, підвладні київським князям.