Суп мені смакував, і я саме вимакував залишки хлібом, коли в їдальні з’явилася вона. Жінка зайшла тихо й сіла за довгим столом перш, ніж я помітив її. Я зірвав серветку, заткнуту за комірець, аби зберегти краватку чистою, підвівся, одначе знову впав на стілець. Вона спокійно мовчала. Очі, що виблискували з-під чадри, були саме такі, якими я їх запам’ятав, тільки, мабуть, ще кращі.
— Buona sera[1],— пробурмотів Алессандро.
— Buona sera.
У неї був ніжний, мов дзвіночок, голос. І натяку на хрипоту, яка, здається, властива голосам усіх арабок.
— Buona sera, — сказав я, щоб і собі взяти участь у розмові. — Е signora… signorina… Алессандро, як там, у чорта, сказати «вітаю вас на борту»?
— Якщо хочете, я можу говорити англійська.
— Я теж. — Ну й розумний же я сьогодні! — Отже, вітаю вас на борту нашого корабля.
Вона кивнула, сидячи незворушно, мов статуя. Натхнення моє вичерпалось, і я не мав що казати. Ковтнув вина, краєм ока спостерігаючи, як принесли суп і поставили перед нею. Тепер їй доведеться щось робити із чадрою. З’ясувалося — все дуже просто. Єдине, що вона зробила, — відстібнула й зняла її.
Яке то було обличчя! Такі побачиш хіба що на обкладинках журналів. Вузеньке підборіддя, бездоганної форми вилиці, гладенька, без жодної цяточки шкіра. Повні губи, червоні й вологі, виточений хижий ніс. Якби я не був таким пересічним живописцем, то намалював би це обличчя. Мені праглося поцілувати ці вуста.
— Мене звуть Енді Девіс. Я ваш попутник.
Затримавши ложку, вона знов поглянула на мене, зморщивши чоло. Не розуміє? Запитати ще раз? Не встиг я вирішити, що вдіяти, як вона озвалася.
— Я також ваша попутник. Мене звуть Таму Сафарі.
— Дуже гарне ім’я.
— Мене так називати батько.
— Чудово. І мені ім’я придумав тато. — Оце вже я збрехав. Правду кажучи, він навіть не звертався до мене на ім’я. Назвали мене на честь дядька моєї матері, якого він зневажав, тож завжди звертався до мене не інакше як — «Убоїсько».
— Мене назвали на честь Ендрю Джексона з Старого Муру. Він мій родич.
— Якого муру?
Алессандро голосно пирхнув і знов узявся за маслини. Я не звернув на нього уваги. Ми розмовляли і це — головне. У нас буде досить часу, щоб навчитися краще розуміти одне одного.
Річ у тім, що вона мала бажання розмовляти, я одразу це відчув. І її вимова була не така жахлива, як гадалося. Ми пробазікали до кінця вечері, про яку я зовсім забув. Вона розповіла про місто, з якого приїхала і назву якого я не запам’ятав, про свого батька, який займається бізнесом і дав їй грошей на подорож, про те, що у Штатах вона зупиниться в родичів. Я розмалював, як пішов з коледжу, як почав працювати й назбирав грошей, аби майнути до Європи, похвалився, що мій старий — президент корпорації, про яку вона, можливо, чула, проте з’ясувалося — ні. Більшість із того, що я сказав, була правда. Я лише забув згадати, що коледж я залишив, бо мене звідти вигнали, і що зараз Армія вже розкрила сталеві щелепи, щоб проковтнути мене, тільки-но я повернуся. І що мені зовсім не хотілося, аби мене ковтали, не хотілося бути одруженим, мати будинок у передмісті і схоплюватися о восьмій щоранку.
Потім вона вибачилася й граціозною ходою пішла, я ж повернувся до каюти допивати граппу, і навіть у темряві її обличчя стояло переді мною.
Коли я вийшов наступного ранку, вона вже сиділа на палубі і читала Біблію. Дівчина була без чадри, але в тому ж чорному вбранні. Підвівши очі, помітила, що я позираю на Біблію.
— Ви коли-небудь бачили таку книгу? — запитала вона.
— Звичайно. Де її тільки не побачиш. Бестселлер.
— Мені її дав священик за сніданком. Сказав, ніби це дуже цікава й корисна книжка. Мені вона подекуди нагадує Коран. Треба буде подарувати Коран цьому чоловіку.
— Не думаю, що він прагнув саме цього.
Я плюхнувся на сусідній шезлонг і розстібнув сорочку. Пригрівало сонечко, і я не збирався заглиблюватися ні в які релігійні дискусії. Дякую, не треба.
— Який день для сонячних ванн!
Вона звела брови.
— Ви не знаєте, ще таке сонячні ванни? — Коротенька лекція про відмінності у наших двох культурах, і вона забуде про Біблію. — Ви влітку натягуєте на себе силу теплих речей, щоб витримати пекуче сонце, а ми все робимо навпаки. Ось погляньте, як зроблено ці шезлонги. На них можна зручно витягтися. Ми носимо теплий одяг узимку, а влітку все знімаємо, щоб трохи підсмажитись.