З великої радості я пішов того дня до клубу. Я, знаєте, іноді завертаю до клубу присмерком, коли, як то кажуть, не день і не ніч. Не тому, що люблю гру, — сам я не граю. Але я люблю дивитися, як інші грають, а іноді, вряди-годи, "мазнути" під чиюсь карту. Тоді одно з двох: або виграєш, або в'язи скрутиш. Цього разу мені якраз щастило: пішла карта, скажу я вам, як ніколи! Я виграв чималу копійчину, скликав товариство "босяків" (так звуть у нас тих, що залишаються без дрібних) і замовив для них вечерю із шампанським "Редерер". А коли прийшов додому, уже світало. Тут я застав у себе на столі депешу: мене спішно викликали в одній нагальній справі. А це ви, певно, знаєте, що "наш брат", тільки-но одержить ділову депешу, то нехай пропадає, як то кажуть, корова з налигачем, — забуваєш тоді все... Збираєшся й їдеш.
Поїхав я, власне кажучи, на два дні, а забарився, як звичайно, на три тижні. Повернувшись назад, я зараз же побіг до ресторану обідати і застав там цілий розгардіяш: тих голодранців і сліду не лишилося, а інші відвідувачі теж були не такі, як завжди: вони були чогось збентежені, дивно схвильовані і засмучені. Похапцем пообідавши, як то кажуть, на одній нозі стоячи, вони одразу йшли собі, похиливши голови, наче собаки після дощу, той сюди, а той туди.
Але більш за все мене дивувало: де Йосиф? Чому не видно Йосифа? Придивляюся до голодранців, — щось вони мені дуже підозрілі, чогось шепочуться поміж себе: шу-шу, шу-шу!.. Це в них не просто конспірація — це вже, як то кажуть, "конспіративна конспірація". Придивляюся до неї — вона теж надзвичайно мовчазна, замислена і дуже "конспіративна"... Гарні щічки не пломеніють, черешневі очі не всміхаються. Куди дівалися чарівні ямочки, що так і просять: на, цілуй мене?! Чогось не чути більш її сміху, що разом з ним починало сміятися все: ви, стіл, стільці, стіни і все навколо!..
Ви, певно, розумієте, що я не дуже сумував за тим Йосифом... Я тільки ламав собі голову: куди він запропав? І на короткий чи на довгий час? І листується з нею чи ні? Спитати в голодранців? Та хіба вони скажуть? Вони дивляться вам у вічі, колупають при цьому в зубах і мовчать, немовби кажучи: "Чоловіче, коли хочете все знати, ви швидко постарієте".
Приходжу якось згодом, уранці, до ресторану їсти і застаю там цілу юрбу голодранців за столом. Один читає газету, а інші всі слухають. Очевидно, про Йосифа. Звідки я це знаю? По її очах бачу. Вона, в білому фартушку, стоїть осторонь, склавши руки на серці, личко її сяє, щічки пломеніють, верхня губка дивиться вгору, — так само, як тоді в лісі... Різниця лише та, що тоді її гарні черешневі очі дивилися на Йосифа, а тепер вони блукають десь у безвісті, все шукаючи, певно, його, Йосифа... Чого вам довго розказувати, — я ледве дочекався, щоб вони поклали газету, розгорнув її, заглянув усередину, і враз розв'язалися мої сумніви: мій Йосиф піймався і дуже серйозно. Я знав наперед, що він погано кінчить. Не сьогодні-завтра, а він мусить ускочити у халепу... Кінця, звичайно, ще не знати було, але всі розуміли, що по голівці його, як то кажуть, не погладять, меду він не питиме і парфумів не нюхатиме.
Цікавитесь, що тоді було в мене на серці? Сказати, що мене це дуже засмучувало, не можу, бо він все ж таки стояв мені поперек шляху, як то кажуть, стирчав кісткою в горлі... І знову ж таки, сказати, що воно мене тішило, теж не було б цілковитою правдою. Адже такого не можна зичити навіть найгіршому ворогові. Навпаки, я зичив йому від щирого серця, можете мені повірити, щоб господь зробив з ним чудо і щоб його... Зовсім, кажете, звільнили? Це ж неможливо. Але коли покарають, то щоб не дуже суворо... Ви розумієте?..
Кілька днів я ходив, як у тумані, не міг собі місця знайти. І коли довідався, що справу вже, хвалити бога, закінчено і що завтра оголосять вирок, присягаюсь вам своїм життям, — воно мені дороге, — що я тієї ночі не спав, очей не стулив, перевертався з боку на бік і змушений був, кінець кінцем, встати і заглянути до клубу, не так задля гри, як сподівався, що, може, пощастить мені забутися хоч на яку годину. На серці мені було чогось тяжко, я відчував, майже знав, що його справи погані.
Так воно й сталося. Приходжу у звичний час до ресторану, зустрічаю там двох голодранців, схвильованих, заклопотаних, — не доведи господи! Зайшов усередину, натрапив на кількох чужих людей, що обідали. До столу подає вже не вона, а мати, і мати сама теж чогось, як то кажуть, не в гуморі, я б міг заприсягтися, що вона заплакана... Недовго думаючи, я відкликав її набік: