Убитий солдат різко викинув обидві руки над головою, ніби намагаючись вхопитися за хмари, закинув голову назад так, як цього не може зробити ще жива людина. А відлуння пострілу повільно покотилося до далекої лісистої гряди і, розколовшись об неї, загавкало.
Тіло солдата падало повільно-повільно, ніби кленовий лист тихого осіннього дня. Кат так само повільно відступив на крок вбік, поступаючись місцем падаючому тілу.
— До вищої міри покарання, — тихо закінчив читання начальник штабу.
Кат спритно витягнув магазин з руків’я пістолета і ривком пересмикнув затвор, викидаючи з патронника другий патрон, який не знадобився.
Похоронна команда була призначена заздалегідь: п’ятеро солдатів з лопатами і шматком брезенту. Вони кинулися до трупа звідкись з лівого флангу.
А він лежав біля наших ніг, спрямувавши свій немигаючий погляд в бездонне небо.
Висновок
Ви коли-небудь були знайомі з людиною в період її життя між смертним вироком і стратою? Коли ні, знайомтеся: я — один з таких людей.
Я більше не визволитель. Не для мене ця робота. І не для моєї країни. На моє переконання, тільки та країна, в яку люди юрбами біжать з усього світу, має право давати поради іншим про те, як треба жити. Та ж країна, з якої люди прориваються через кордон на танках, відлітають на саморобних повітряних кулях і надзвукових винищувачах, крадуться через мінні поля під кулеметним вогнем, переслідувані зграями сторожових псів, та країна нікого і нічому вчити не може. Немає у неї такого права. Перш за все давайте в своєму будинку порядок наведемо, створимо таке суспільство, щоб люди не з нашої країни за кордон підземні коридори рили, а щоб до нас такі коридори хтось із багатих і вільних країн намагався прорити. І ось тільки тоді з’явиться у нас право повчати інших, та й то не танками, не гуркотом гусениць по бруківці, а доброю порадою і особистим прикладом: дивіться, милуйтеся, переймайте досвід, коли подобається.
Думки ці прийшли мені в голову давно. Можливо, вони старі й заяложені, однак це мої власні думки. Найперші.
І мені дуже хотілося, щоб вони не померли в моїй голові, а для цього потрібно було поділитися ними хоча б з двома іншими людьми. Та в моєму становищі це було неможливим. Нас, професійних визволителів, за такі думки стріляють. В потилицю.
З одним визволителем такими ідеями поділитися можна, а з другим вже не встигнеш.
Тому я втік. Забрав свої думки разом з головою. До переходу я готувався багато років і ніколи не вірив в його успішний результат. Однак мені пощастило.
За комуністичними законами я — зрадник і перекинчик, злочинець, який скоїв тяжкий, особливо небезпечний державний злочин. Військовою колегією Верховного Суду Союзу РСР я засуджений до найвищої міри покарання. Спосіб виконання вироку не уточнений. Моїм катам даний широкий вибір: автомобільна катастрофа, самогубство, серцевий напад. Та їм ще потрібно знайти мене.
А поки я живу в останньому періоді свого життя — між смертним вироком і стратою.
У моєму житті це найщасливіший час.
Частина друга
Чому нас не відправили звільняти Румунію
1
З тим, щоб результати визвольного походу закріпити навіки, 16 жовтня 1968 року в Чехословаччині була утворена Центральна група військ Радянської Армії. До складу групи увійшли шість дивізій (авіаційна, дві танкові, три мотострілецькі), п’ять бригад (зв’язку, артилерійська, зенітно-ракетна, дві ракетних), окремі полки, батальйони і дивізіони (розвідувальні, протитанкові, десантно-штурмові, саперні, понтонно-мостові, автотранспортні, ремонтні, медичні та інші).
Всі ці дивізії, бригади, полки, батальйони і дивізіони в основному комплектували особовим складом, який участі у визвольному поході не приймав. Тих, хто входив до Чехословаччини в серпні 1968 року, вже у вересні і жовтні повертали до Радянського Союзу. Мене військова доля кинула в 66-у гвардійську навчальну мотострілецьку дивізію Прикарпатського військового округу.
Дивізія стояла в Чернівцях, навчальний центр, танкодром і полігони перебували в Стороженці. Румунський кордон поруч. А в Румунії справи йшли анітрохи не краще, ніж в Чехословаччині.
Почалося з того, що в 1965 році помер товариш Георге Георгіу-Деж — великий друг Радянського Союзу, за сумісництвом — головний комуніст Румунії. Тут же місто Ліски Воронезької області було перейменоване в Георгіу-Деж. Відповідно, мешканці міста стали зватися георгіудежчанами і георгіудежчанками. У нас існувала чудова традиція величати міста і селища новими іменами на честь великих борців за щастя трудового народу. Відповідно до цієї традиції мешканці міста Єжово-Черкеська звалися (правда, недовго) ежовочеркесчанами і ежовочеркесчанками, міста Орджонікідзе — орджонікідзовчанами і орджонікідзовчанками, Карло-Лібкнехтовська — карлолібкнехтовчанами і карлолібкнехтовчанками.
Отже, великий вождь Румунії пішов до кращого світу, і за його місце боролися відразу три претенденти-важкоатлета: товариші Георге Апостол, Іон Георге Маурер і Ківу Стойка. Ніхто з них не бажав бачити свого суперника новим вождем Румунії. Тому, коли один з них намагався видертися на комуністичний трон, двоє інших хапали його за ноги і тягли донизу. Нікому з них видертися на трон не вдавалося, тільки ж трон порожнім довго тримати не прийнято. Сіли три відповідальних товариша за круглий стіл, ситуацію обговорили і домовилися Румунією правити втрьох. А щоб трон не був порожній, вирішили посадити на нього безмозку ляльку, яку можна буде смикати за мотузки. Для такої ролі потрібно було знайти якогось нікчему — тихого, сіренького, непомітного, бездарного, мало на що здатна чоловічка.
Чоловічок такий на прикметі був. Звали його Ніколає Чаушеску. Ось його спільними зусиллями і піднесли.
Подібну помилку розумні і сильні люди повторюють століттями і тисячоліттями. Всі вони забувають, що нікчемність на троні страшніша за будь-якого деспота. Бо ж сказано: не дай Бог свині рогів, а холопу панства.
Холопу дали панство. Сіренький холоп на троні освоївся миттєво.
І покотилися партійні голови.
Товариш Георге Апостол був поставлений керувати профспілками, що означало найглибше падіння. За цим сталося призначення на ще нижчу посаду. Далі — ганебне вигнання з висот влади з формулюванням «за моральний розклад».
Товариша Іона Георге Маурера відтіснили з перших ролей, потім відправили на пенсію.
Товариш Ківу Стійку також втратив всі свої посади. Причому досить швидко. І наклав на себе руки.
Принаймні, так було офіційно оголошено. Не беруся доводити, що самогубство було насильницьким зі сторонньою допомогою, однак і можливості цієї не відкидаю.
А на вершині влади безроздільно вгніздився той самий сіренький Ніколає Чаушеску.
Його несло. Перебуваючи на посаді Генерального секретаря Румунської комуністичної партії, він став Президентом Румунії, Верховним головнокомандувачем і прем’єр-міністром. Щоб зайве не витрачати народні гроші на вибори, Чаушеску оголосив посаду президента довічною.
Чаушеску любив ордени. Він став тричі Героєм Румунії і Героєм соціалістичної праці Румунії.
Цього виявилося замало. Він присвоїв собі титул Кондукетора (рум. conducâtor — «ватаг», «вождь»), який аналогічний титулам дуче, дожа, фюрера нацистської Німеччини і каудильйо в Іспанії часів Франко. Соратники по боротьбі змагалися у винаходженні ще більш гучних титулів для свого улюбленого ватажка: Геній Карпат, Батько Вітчизни, Повноводний Дунай розуму, Творець епохи небаченого поновлення, Герой з Героїв, Перший персонаж у світі, Працівник з Працівників, Джерело нашого світла, Великий будівничий світлого завтра і прочая, і прочая. Найвірніші послідовники оголосили, що Румунія існує лише до того часу, поки живе товариш Чаушеску; не буде Чаушеску, не стане й Румунії.