— Заради нашого сина, Мауріціє, ти повинна викинути з голови ці химери. Знаю, натура в мене не романтична, але з твоєю допомогою я можу змінитися. Я не той чоловік, який погодиться терпіти роги, й надто кохаю тебе, щоб відпустити. Якщо ти даси мені шанс, я зроблю тебе щасливою, клянуся.
Замість відповісти, жінка відвернулася до стіни й постувала ще два дні. Чоловік знову прийшов до неї.
— Хотів◦би я знати, якої болячки тобі бракує в цьому світі, раптом я зможу її тобі дати, — пригнічено мовив він.
— Мені бракує Леонардо. Без нього я помру.
— Гаразд, можеш іти до цього блазня, коли хочеш, але ти ніколи більше не побачиш нашого сина.
Вона зібрала валізи, надягла муслінову сукню й капелюшок із вуаллю та викликала таксі. Перш ніж піти, плачучи, поцілувала сина й прошепотіла йому на вушко, що невдовзі вернеться по нього. Еціо Лонго, який за один тиждень скинув шість кілограмів і втратив половину волосся, забрав у неї малюка.
Мауріція Руджері дісталася до пансіону, де мешкав коханий, і виявила, що за два дні перед тим Леонардо поїхав працювати лікарем на нафтопромисел, до однієї з тих спекотних провінцій, назва якої асоціювалася з індіанцями та зміями. Важко було повірити, що він поїхав отак, не попрощавшись; Мауріція віднесла це на рахунок прочуханки, яку Леонардо дістав у кондитерській, переконала себе, що він поет і брутальність чоловіка спантеличила його. Жінка зупинилася в готелі й кілька днів надсилала телеграми за всіма можливими адресами; кінець-кінцем їй вдалося розшукати Леонардо Гомеса й повідомити, що заради нього вона відмовилася від єдиного сина, кинула виклик чоловікові, суспільству й самому Богові й що її рішення розділити його долю, доки смерть розлучить їх, є остаточним.
Це була важка подорож потягом, вантажівкою, а інколи й плавом. Мауріція ніколи не виходила з дому далі, ніж на тридцять квадр[4], проте ні велич краєвиду, ні безмежні відстані не лякали її. Дорогою вона загубила пару валіз, муслінова сукня перетворилася на запорошену жовту ганчірку, однак урешті-решт жінка добулася до саги, де на неї мав чекати Леонардо. Вийшовши з машини, вздріла біля берега човен і побігла до нього: клапті вуалі тріпотіли в неї за спиною, довге волосся вибилося з-під капелюшка. Але замість Маріо її ждали негр у шоломі нафтовика й двоє сумних індіанців із веслами в руках. Відступати було пізно. Вона вислухала пояснення, мовляв, у лікаря Гомеса невідкладний хворий, і сіла в човен із рештою пошарпаного багажу, молячись Господу, щоб ці чоловіки не виявилися бандитами чи людожерами. На щастя, ті ними не виявилися, й річкою з крутими берегами доправили живу та здорову Мауріцію через простору дику місцину туди, де на неї чекав коханий. Поселень було два: одне складалося з довгих загальних бараків, в яких жили робітники; в іншому в доправлених літаком зі Сполучених Штатів двадцяти п’яти збірних будиночках мешкали службовці, а ще там, за металевою загорожею з воротами, біля яких чатували двоє охоронців, містилися управління компанії, безглузде поле для гри в гольф і басейн із зеленою водою, в якій кожного ранку хлюпалися величезні жаби. То був табір для людей тимчасових, усе життя в якому оберталося навколо темної твані, що ринула з-під землі, мов нескінченна блювота якогось дракона. У цій глушині не було жінок, крім кількох витривалих дружин робітників; грінго та наглядачі кожні три місяці їздили до своїх родин. Поява дружини лікаря Гомеса, як її тут нарекли, на кілька днів сколихнула звичний плин життя, поки люди звикли здріти, як вона прогулюється під парасолькою в своїй вуалі та бальних туфлях, мов персонаж з іншого оповідання.
Мауріція Руджері не знітилася перед грубістю цих чоловіків і щоденною спекою; вона намірилася з гідністю прожити життя й майже домоглася свого. Перетворила Леонардо Гомеса на героя власної мелодрами — прикрасила його міфічними чеснотами й довела свою любов майже до безуму, навіть не запитавши коханого, чи готовий він мчати чвалом разом із нею на цих амурних перегонах. Якби Леонардо Гомес відстав і залишився далеко позаду, вона віднесла◦б це на рахунок його боязкого характеру й слабкого здоров’я, підточеного до того◦ж клятим тамтешнім кліматом. Він і справді здавався таким кволим, що Мауріція остаточно вилікувалася від усіх своїх давніх болячок, щоб доглядати його. Вона ходила разом із ним до примітивного шпиталю й опанувала обов’язки медсестри, щоб бути йому в пригоді. Воліла доглядати хворих на малярію чи гоїти жахливі виробничі травми, замість сидіти в чотирьох стінах удома, під вентилятором, усоте перечитуючи якийсь старий журнал або любовний роман. Серед шприців і компресів уявляла себе героїнею війни, однією з тих мужніх жінок із фільмів, які вони час від часу дивилися в клубі. Мауріція із самовбивчою рішучістю відмовилася сприймати недоліки дійсності, прикрашаючи кожну мить добрим словом, бо не могла зробити цього в інший спосіб. Про Леонардо Гомеса, якого й далі звала Маріо, говорила як про святого, котрий присвятив себе служінню людству, й заповзялася довести світові, нібито обоє вони — головні герої неймовірного кохання, бентежачи кожного службовця компанії, якого не могла не запалити єдина біла жінка в околі. Варварство табірного життя Мауріція називала контактом із природою й не зважала на москітів, отруйних комах, ігуан, пекельні дні, задушливі ночі й ту обставину, що їй було лячно вийти одній за ворота. Свою самотність, нудьгу й природне бажання пройтися містом, модно вбратися, завітати в гості до друзів або піти до театру вона йменувала ностальгією. Єдиним, чому Мауріція не могла дати іншу назву, був тваринний біль, що душив її, коли вона згадувала сина, тож жінка вирішила ніколи його не споминати.