Якби лікар Анхель Санчес не був директором лікарні й беззаперечним героєм революції, на нього◦б напнули гамівну сорочку й негайно запроторили до божевільні. Але ніхто не наважився вибити двері, які він зачинив на клямку, а коли алькальд[8] наказав це зробити й викликав пожежників, уже минуло чотирнадцять годин і Естер Лусеро сиділа на ношах й, витріщивши очі, з цікавістю дивилася на дядечка Анхеля, який знову роздягнувся догола й новими ритуальними танцями розпочав другий етап лікування. Через два дні, коли зі столиці прибула спеціальна комісія міністерства охорони здоров’я, хвора прогулювалася коридором під ручку з бабцею, все селище юрмилося на другому поверсі, споглядаючи врятовану дівчину, а бездоганно вбраний директор лікарні прийняв колег, сидячи за письмовим столом. Комісія утрималася від з’ясування подробиць незвичних танців лікаря й зосередилася на дослідженні чудодійних трав чаклуна.
Відтоді, як Естер Лусеро впала з мангового дерева, збігло кілька років. Дівчина вийшла заміж за інспектора служби охорони довкілля й переїхала до столиці, де народила дівчинку з алебастровими кістками й темними очима. Час від часу вона надсилає дядечкові Анхелю повні орфографічних помилок ностальгійні листівки. Міністерство охорони здоров’я організувало чотири безуспішних експедиції для пошуку в сельві чудодійних трав. Рослинний світ поглинув індіанське поселення, а заразом і надію винайти медичний засіб від невиліковних травм.
Анхель Санчес залишився сам-один, і лише образ Естер Лусеро навідує його в годину післяобіднього відпочинку, спалюючи лікареві душу в нескінченній оргії. Слава лікаря поширилася на весь окіл, бо люди чують, як він тубільними мовами розмовляє із зорями.
Дурненька Марія
Дурненька Марія вірила в любов. Це перетворило її на живу легенду. На її похорон прийшли всі сусіди, навіть поліцаї та сліпий крамар, який дуже рідко залишав свою ятку. Вулиця Республіки обезлюдніла, і на знак жалоби на балконах вивісили чорні стрічки й загасили червоні ліхтарі біля будинків. У кожної людини своя історія, а в цьому кварталі вони майже завжди сумні — історії накопичених злиднів і несправедливостей, зазнаного насильства, померлих ще до народження дітей і коханців, які пішли й не повернулися; однак Марія була не такою, в ній відчувався елегантний блиск, що збуджував чужу уяву. Вона ніколи не цікавилась алкоголем і наркотиками, її не приваблювали навіть утішливі передречення, які продавали неподалік за п’ять песо ворожки й віщунки. Здавалося, їй не страшні бурі сподівань, бо її боронила шляхетність вигаданої любові. Це була беззахисна на вигляд невисока жіночка з тонкими рисами й зграбними рухами, сама покірність і врівноваженість, але коли якийсь нахаба спробував здійняти на неї руку, то опинився віч-на-віч із пазуристою й ікластою звіриною, яка бризкала слиною й готова була відповісти ударом на удар, бо до цього привчило її життя. Люди навчилися не чіпати її. Інші жінки ховали синці під товстим шаром дешевого макіяжу, а вона старішала, користуючись загальною повагою, із видом такої собі королеви в лахах. Вона й гадки не мала ні про пошану, якою було оточене її ім’я, ні про легенду, яку пов’язували з нею. Марія була старою повією з душею дівчини.
В◦її споминах часто фігурували вбивча скриня й смаглявий пропахлий морем чоловік, відтак подруги відкривали для себе один по одному уривки її життя, заповнюючи прогалини власною фантазією, й урешті-решт відтворили її минуле. Певна річ, воно було не таким, як у решти тутешніх жінок. Марія походила з далекого світу, де шкіра в людей біліша, а іспанська мова більш повнозвучна, з твердими приголосними. Їй на роду було написано зробитися знатною дамою — такого висновку, судячи з її вишуканої мови й дивних звичок, дійшли інші жінки, а коли хтось і мав сумніви щодо цього, то своєю смертю вона їх розвіяла. Марія відійшла, сповнена гідності. Не хворіла на жодну відому хворобу, не виглядала переляканою й не дихала через вуха, як звичайні помираючі, а просто заявила, що втомилася від цього марудного життя, вдягла святкове вбрання, підфарбувала губи й розсунула цератові штори на вікні своєї кімнати, щоб усі мали змогу її провести.
— Мені час помирати, — таким було її єдине пояснення.
Вона вмостилася в своєму ліжку, підклавши під голову три подушки з накрохмаленими задля такої нагоди наволочками, й одним духом випила велику чашку густого шоколаду. Інші жінки тільки посміялися, та коли через чотири години її не вдалося розбудити, вони второпали, що рішення Марії було беззастережним, і кварталом поповзли чутки. Дехто поприходив просто з цікавості, але більшість людей привела щира скорбота й вони залишилися біля небіжчиці. Її подруги готували для гостей каву, вважаючи поганим тоном частувати їх алкогольними напоями, бо не варто плутати чатування біля небіжчика зі святом. Близько шостої години пополудні Марія сіпнулась, розплющила очі, обвела всіх невидющим поглядом і в ту◦ж таки мить залишила цей світ. От і все. Хтось припустив, мовляв, може, із шоколадом вона випила отруту, а в такому разі всі присутні були◦б винні, що не доправили її вчасно до лікарні, але ніхто не надав значення тим намовам.