Попервах, аби збільшити капітал, їм доводилося вдаватися до незвичних оборудок. Пустивши в хід її діаманти й власні заощадження, накопичені завдяки контрабанді, крокодилячим шкурам і шулерству, Домінго купив у казино фішки, бо знав, що вони такі самі, що й у казино по той бік кордону, які продавалися набагато дорожче. Набивши фішками саквояж, Домінго обміняв їх там на дзвінку монету. Йому вдалося двічі облагодити цю справу, перш ніж тамтешні власті сполошилися, хоча зрештою його не можна було звинуватити в чомусь протиправному. Тим часом Абігайль торгувала грубим глиняним посудом, який купувала в селян і продавала американцям із нафтової компанії як археологічні знахідки, та ще й робила це так майстерно, що невдовзі спромоглася розширити асортимент за рахунок підробних картин начебто колоніальної доби, які в комірчині за церквою малював для неї якийсь студент, а вона швидко надавала їм старовинного вигляду за допомогою морської води, сажі й котячої сечі. В◦ті часи Абігайль уже позбулася манер і жаргону конокрада, коротко стриглася й носила дорогі одяганки. Попри дивні смаки й надто помітні намагання здаватися елегантною, вона справляла враження справжньої дами, а відтак мала змогу зав’язувати знайомства, що сприяло її бізнесу. Зустрічі клієнтам Абігайль призначала в якомусь із салонів готелю «Інглес» і, завченими обачними рухами розливаючи чай, говорила про виїзди на полювання й чемпіонати світу з тенісу в химерних місцях, назви яких скидалися на британські, але які◦б ніхто не відшукав на мапі. Після третьої чашки чаю вона довірчим тоном повідомляла про мету зустрічі, показувала фотографії уявних старожитностей і запевняла, буцімто її спонукає бажання врятувати ці скарби від тутешнього недбальства. «Уряд не має коштів, аби зберегти ці унікальні предмети старовини, — казала вона, — тож вивезти їх за межі країни, нехай навіть нелегально, спонукає усвідомлення їхньої археологічної цінності».
Щойно подружжя Торо збило такий-сякий капітал, Абігайль надумала заснувати клан і почала переконувати Домінго, що йому слід змінити прізвище.
— А◦чим погане наше?
— Ніхто з пристойних людей не зветься Торо[12], це прізвище якогось корчмаря, — відказала Абігайль.
— Це прізвище мого батька, і я не збираюся його змінювати.
— Тоді ми повинні довести всім, що ми багаті.
Вона зажадала, щоб чоловік купив землю й посадив бананові або кофейні дерева, як це колись робили прибулі іспанці, однак Домінго не приваблювала перспектива переїзду у віддану на поталу бандам, армії або партизанам глушину, де до того◦ж повно змій і різних хвороб; він уважав дурістю податися в сельву на пошуки майбутнього, яке насправді було осьдечки, на відстані простягнутої руки, в самісінькому центрі столиці: хіба не краще зайнятися торгівлею, як тисячі сирійців та євреїв, які сходили з пароплава з убогим клунком за плечима, а за кілька років уже розкошували?
— До чого тут турецькі витребеньки? Єдине, чого я хочу, це щоб ми стали шанованою родиною, щоб до нас зверталися «дон» і «донья» і ніхто не смів говорити з нами, не знявши капелюха, — заперечила вона.
Однак Домінго наполіг на своєму, й зрештою вона пристала на його думку, як траплялося майже завжди, бо коли Абігайль коцюбилася, чоловік дошкуляв їй тим, що подовгу обходився без неї й не озивався ні словом. У таких випадках він зникав на кілька днів, а тоді повертався пошарпаний після любовних пригод, перевдягався й знову йшов, змушуючи Абігайль спершу злоститися, а потім мучитися від думки, що вона може його втратити. Абігайль була людиною практичною, їй були незнайомі романтичні почуття, а проведені на панелі роки знищили ті зародки ніжності, що, можливо, колись жевріли в її душі; однак Домінго був єдиним мужчиною, якого вона могла терпіти поруч, і їй не хотілося його втратити. Щойно Абігайль поступалася, він повертався до подружнього ліжка. Обходилося без бурхливих примирень, просто їхнє життя набувало звичного ритму, й вони знову спільно задумували й чинили свої підступи. Домінго Торо заснував мережу крамничок у бідняцьких кварталах, де товари продавалися за безцінь, але у великій кількості. Крамнички слугували йому прикриттям для інших, незаконних, оборудок. Подружжя й далі збивало капітал і могло дозволити собі забаганки справжніх багатіїв, однак це не вдовольняло Абігайль, яка розуміла, що одна річ жити на всю губу й зовсім інша — бути вхожими у світське товариство.