Індіанці впродовж двох тижнів з напівтемряви стежили за прибульцями. Їх не ошукали ані світла шкіра, ані розкішне кучеряве волосся Марсії Ліберман; вони розуміли, що вона одна з тих людей, проте, звиклі до багатовікового потаємного життя, не наважилися потикатися їй на очі. Коли стариган зі своїм почетом подався геть, індіанці мовчки зайняли простір, у якому існували від покоління до покоління. Марсія відчувала, що вона ніколи не сама: хоч◦би куди пішла, тисяча очей стежила за нею, навколо неї завжди виникали чиєсь шепотіння, слабке дихання, ритмічне серцебиття; це, однак, не бентежило її, навпаки, вона почувалася в безпеці під охороною цих добрих духів. Жінка звикла до незначних пертурбацій: одна з її суконь зникла на кілька днів, а якось уранці з’явилася знову в кошику для білизни біля ліжка; хтось з’їдав її вечерю перед тим, як вона заходила до їдальні; хтось цупив її акварелі й книжки; на її столі з’являлися щойно зрізані орхідеї; іноді вечорами хтось наповнював її ванну свіжою водою, в якій плавало листя м’яти; з порожніх салонів долинали звуки піаніно, з шаф — важке дихання коханців, з горища — голоси дітей. Слуги не могли пояснити ці метаморфози, й невдовзі вона перестала їх розпитувати, вирішивши, що й вони є часткою цієї благодушної змови. Одного вечора Марсія причаїлася з ліхтариком за шторою й, зачувши чалапання босих ніг по мармуровій підлозі, ввімкнула світло. Їй привиділися голі постаті, які, лагідно зиркнувши на неї, миттю розтанули. Вона покликала їх по-іспанськи, проте ніхто не озвався. Марсія зрозуміла, що мусить озброїтися терпінням, щоб розгадати ці загадки, однак не знітилася, бо мала попереду ще шмат життя.
Через кілька років країну сколихнула новина, що диктатура скінчилася з найдивовижнішої причини: Благодійник Нації помер. Хоча то вже був стариган, від якого залишилися самі шкіра й кості, який уже багато місяців гнив заживо в своєму мундирі, насправді мало хто уявляв, що цей чоловік смертний. Ніхто не пам’ятав часів до нього; він стільки десятиліть залишався при владі, що народ звик уважати його таким◦же неминучим злом, як і місцевий клімат. Відгомін похорону невдовзі долинув до Літнього палацу. На той час майже всі охоронці й слуги, втомившись марно чекати змінників, кинули роботу й завіялися хто куди. Марсія Ліберман спокійно вислухала звістку. Правду кажучи, їй довелося докласти зусиль, щоб пригадати своє минуле, те, що існувало поза сельвою, і старигана з очицями шуліки, який змінив її долю. Жінка зрозуміла, що після смерті тирана не має причин ховатися тут, тепер вона могла повернутися до цивілізації, де, напевне, вже нікого не цікавить пов’язаний з її викраденням скандал, але швидко відкинула цю ідею, бо поза цими нетрями її ніщо не цікавило. Вона жила розміреним життям між індіанцями, загубившись серед зеленої природи, ледь прикрита якоюсь одяганкою, коротко підстрижена, прикрашена татуюванням і пір’ям. І почувалася цілком щасливою.
Через покоління, коли в країні встановилася демократія і від довгої історії диктатур не залишилося нічого, крім згадок у шкільних підручниках, хтось припом’янув про мармуровий маєток і запропонував відбудувати його й заснувати там Академію мистецтв. Національний конгрес відрядив комісію, яка мала підготувати доповідь, але машини збилися з дороги, а коли нарешті дісталися до Сан Херонімо, ніхто не зміг до ладу пояснити, де шукати Літній палац. Комісія спробувала рухатися вздовж залізничної колії, але рейки були вирвані зі шпал і рослинність поглинула їхні сліди. Тоді конгрес відрядив розвідувальний загін і двох військових інженерів, які облетіли місцевість на гелікоптері, однак хащі там були такими густими, що й друга комісія не виявила палацу. Його сліди загубилися в людській пам’яті й у муніципальних архівах, згадка про нього перейшла в розряд пересудів, доповіді пропали в бюрократичних нетрях, а оскільки перед вітчизною стояли більш нагальні задачі, проект відкриття Академії мистецтв відклали на потім.
Нині Сан Херонімо з рештою країни з’єднує автострада. Мандрівники кажуть, що часом після грози, коли повітря вологе й наелектризоване, біля дороги зненацька виникає палац із білого мармуру: на якусь мить він мовби зависає на певній висоті, немов міраж, а тоді безшумно зникає.
З твані ми створені
Виявили голову дівчинки, що стирчала над мочарами з широко розплющеними очима й беззвучно кликала на допомогу. Коли дівчинку хрестили, то назвали Асусеною[17]. На тому нескінченному цвинтарі, де дух мерців здаля принаджував стерв’ятників, а повітря проймали плач сиріт і стогін поранених, ця вперто прагнуча жити дівчинка зробилася символом трагедії. Камери стільки разів показували це жахливе видовище — її голівку, яка витикалася над тванню, немов чорний гарбуз, — що не було такої людини, яка◦б не бачила її або не знала її імені. І щоразу, коли вона з’являлася на екрані, на задньому плані опинявся Рольф Карле, який прибув туди, щойно взнав новину, і не підозрював, що там віднайде шмат свого минулого, загублений тридцять років тому.