Та отець Єпіфаній і тепер не зрушився з місця: страх і кривда уже не напливали до душі — душа переповнилась. Він покірно опустив руки і думав: «На все воля Божа, а комусь треба жити на землі». І, думаючи це, зрозумів, що взяв на себе вічне ярмо і тавро зрадника… «Але чому — зрадника? —боронився іще. — Я не кинувся до отвору потаємного ходу, бо хіба затулив би його? Я не спробував рятувати дітей, бо все одно не врятував би і марно загинув. А жити комусь треба на землі… Бодай для того, щоб розповісти людям».
Думав так, та знав, що про побачене не писне й слова, бо за те не буде йому пощади ні від кого: власть імущі жорстоко покарають, а люди спитають: «Ти бачив це і не збожеволів? Ти бачив це і стояв без руху? Ти бачив це і не кинувся на допомогу? То як після цього ти можеш бути мужем, другом, батьком?»
Знав отець Єпіфаній, що віднині замовкне навіки.
Батурин горів. Горіли хати, палаци, церкви і людські трупи. Липкий сморід розносився зловістям по світу. Уцілів лише будинок страченого Мазепою генерального судді Кочубея, в якому за плату колишньої батькової зради залишилися живі й неушкоджені Кочубеїха з дочкою Мотрею. За наказом царя Меншиков їх пощадив.
Сіятельний князь оглядав полонених і наказував — кого стратити на місці, кого відвести до Глухова на муки. Були тут Чечель, генеральний осавул Гамалія, полтавський полковник Герцик. Не було лише Мазепиного небожа — полковника Андрія Войнаровського. І це згірчувало князеве вдоволення прожитим у битві днем.
Полковник Ніс торкнувся долонею плеча отця Єпіфанія, але той стояв каменем, очі його були скляні, немов у мертвого, він дивився неблимно на полковника, ніби побачив його вперше.
— Хто ти? — спитав.
— Як то — хто? Полковник Ніс…
— Не знаю тебе…
— Здурів! — жахнувся полковник. Він штовхнув Єпіфанія в спину й повів його до будинку Кочубея, немов бранця.
Кочубеїха з дочкою Мотрею, жоною генерального судді Чуйкевича, який подався з Мазепою за Десну, чекали судної миті. До самого надвечір’я долинав з Гончарівки лемент мордованих людей, шибки вікон відбивали червінь пожеж, мати з дочкою ждали своєї черги, бо хто в цьому пеклі згадає заслуги страченого Мазепою генерального судді Василя Кочубея, який виказав цареві замисли гетьмана, — смерть буде всім, і Кочубеїха вкотре прокляла винуватця всіх бід її родини, а нині й Батурина.
Та ось долинув до її вух вереск дітей й слова благань: «Дядьку, не треба… мамо… тату..!», і цього вже слухати було неміч — уста Кочубеїхи заніміли на якомусь слові «отченашу»; ні крик, ні молитви, ані плач вже не могли видобутися з горла, і була б вона німіла до судної години, якби не обурив її спокійний, святий лик Мотрі, що сиділа на лаві під іконами; вибілене стражданням обличчя дочки випромінювало всю її красу, начеб мала вона витекти нині вся до краплі й полишити по собі тільки зморшки, бо й кому та краса знадобиться, коли світ гине; Кочубеїха помислила, що дочка збожеволіла, але Мотря глянула на неї чистими очима, немов заспокоювала, умовляла матір, що смерть — то не найстрашніше, і цей доччин спокій видобув з горла старої наибрудніше прокляття:
— Щоб ти стекла сукровицею, суко, наложнице гетьманська, у всьому винна тільки ти!
— У чому я повинна, мамо? — спокійно відказала Мотря. — Що любила гетьмана й вірила в його рятівниче призначення на Україні? Що він мене любив?
— Ось його призначення! —показала Кочубеїха на червоні від полумені вікна. — Смерть усій твоїй Україні, ось!
— Хтось мусить на війні програти, мамо. І ще не знати, хто програв, — заговорила Мотря, не дивлячись на матір, і ніби не до неї вела свою річ. — Це лише початок… Воля не може народитися в теплому запічку, вона завжди народжується в крові, тільки ми ніколи не бачили, не зріли зблизька смерть за волю…
— Ти і тепер, в цю страшну мить, з ним розмовляєш! — засичала Кочубеїха. — Наслано на тебе, наслано!
— Немає волі тобі там, де люди стали покірним бидлом. А Україна ще бореться, — закінчила свою мову Мотря.
Кочубеїха німіла від спокою дочки гірше, ніж від страху: ким це — Богом чи сатаною спіслано на Мотрю ту облудну віру у волю цього тричі проклятого краю, який уже дві сотні літ стікає кров’ю та слізьми і все марно, марно… То чому б не змиритися з долею і спокійно споживати хліб, який дає ще земля?.. А тепер очима, немов жерій, зблиснуло закривавлене лезо сокири, і дві голови відділено від шиї — Кочубеєва ті Іскрина, а гетьманська сива голова — на плечах, і обвислі нуса, і сірий холодний погляд з–під насуплених брів. Це видиво прогнало отупіння, і вимовила Кочубеїха останній проклін дочці: