— А тепер послухай мене уважно, Джонні, — провадив далі Феннер. — У тебе можуть бути серйозні неприємності — тобі світить чималий термін. Це б не дуже сподобалося тобі, еге ж? Ані випивки, ані... та й взагалі нічого! Але ти вийдеш сухим із води, якщо я тебе прикрию. Усе, що мені потрібно від тебе, — дрібка інформації.
— Я нічого ні про кого не знаю, — вперто сказав Джонні. — Забирайся звідси і дай мені спокій.
— Райлі зі своєю бандою був тут три місяці тому, еге ж? — запитав Феннер.
Джонні наче закляк, лиш дико оглядаючись, куди можна втекти.
— Я нічого не знаю про Райлі.
— Послухай-но, старий ти дурню! — гостро озвався Феннер. — Твоя брехня тобі не допоможе. З ним була донька Блендіша. Райлі телефонував від тебе своїй подрузі. Вона підтвердила це, але поки що повідала лише мені. Коли ж вона розкаже це й копам, у тебе будуть чималі неприємності. Вони добре попрацюють над тим, Джонні, аби ти заговорив. Тож кажи вже: був тут Райлі чи ні?
Джонні завагався, а тоді, з хитрим виразом в очах, ствердно кивнув.
— Так, це правда. Він був тут із Бейлі, старим Семом і дівчиною, недовго — якихось десять хвилин. Я не хотів їх тут лишати — навіщо мені це? Не хотів потрапити в лабети копів, тож сказав їм їхати далі. Райлі окликнув дівчину, вони сіли в авто і поїхали. Поняття не маю, де вони тепер.
Але те, як він це сказав, дало привід Феннерові думати, що він бреше.
— Гаразд, Джонні, — м’яко сказав Феннер, — це тебе повністю вигороджує. Дуже шкода, що ти не знаєш, куди вони поїхали: Блендіш пропонує велику нагороду за інформацію. Тобі ж не зайвими були б п’ятнадцять тисяч баксів?
Джонні ошелешено кліпнув. Пройшло вже три місяці, відколи він поховав Райлі, Бейлі та старого Сема, — ото роботонька була! Шульц обіцяв долю з викупу, але так нічого й не дав. Однак Джонні точно знав, що викуп було сплачено, — він не полінувався з’їздити в місто і купити газету. Його обдурили, і тепер він був лихий на них.
— П’ятнадцять тисяч баксів? — повторив він. — А де гарантія, що я їх отримаю?
— Я сам про це потурбуюся, Джонні, — запевнив його Феннер.
«Краще вже не треба, — подумав Джонні. — Надто небезпечно жартувати з бандою Ґріссонів».
Він нерішуче хитнув головою.
— Я нічого не знаю, — повторив старий.
— Ти брешеш, — сказав Феннер. — Хочеш, аби я з тобою попрацював, Джонні? Ось так?
І він вдарив його в обличчя. Удар був несильний, але достатній, аби змусити старого похитнутися і мало не злетіти з ящика.
— Ну ж бо! Розказуй! — продовжив Феннер, підвищуючи голос. — То де Райлі? У тебе є вибір — або п’ятнадцять тисяч баксів, або це! То що ти обираєш?
Джонні зіщулився.
— Я нічого не знаю, — відчайдушно сказав він. — Якщо хочеш щось дізнатися, спитай у когось із банди Ґріссонів. Вони тут також були. Вони ж порішили Райлі... — він зненацька замовк, і його обличчя з червоного стало сірим.
— Банди Ґріссонів? — перепитав Феннер. — А як вони вбили Райлі?
Але Джонні тепер дивився не на нього, а на відчинені двері. На його обличчі проступив жах, і від цього погляду у Феннера усе всередині похололо.
Оглянувшись через плече, він побачив тінь у дверях: тінь людини із «томпсоном»[8] у руках.
Усе сталося блискавично.
Феннер кинувся на підлогу подалі від Джонні. Перекотився до великого залізного бака, що стояв у кутку кімнати: свого часу Джонні зберігав там корм для коня. Феннер миттю заховався за ящик, і саме тоді й пролунала автоматна черга.
Кусок свинцю вп’явся Джонні у груди. Старого відкинуло назад. Він перекотився, зіщулився і знерухомів. За кілька секунд Феннер мало не оглух, коли бандити почали лупити по бакові. Феннер припав до підлоги, і серце його шалено закалатало, а повітря зі свистом вилітало між зціплених зубів.
Упродовж трьох-чотирьох секунд бандити гатили по бакові, і гуркіт стояв такий, наче велетенською кувалдою колотять по залізу Зненацька стрілянина вщухла. Раптова тиша була майже така ж оглушлива, як і автоматна черга до того.
Феннер витер долонею спітніле обличчя. Було ясно, що це прибула банда Ґріссонів. Він опинився у вельми скрутному становищі. Знав, що щойно спробує висунути голову з-за бака, як миттю отримає кулю в голову. Його єдина надія була на Бреннана, який мав прибути з хвилини на хвилину. Але чи встигне той приїхати вчасно?
Феннер розпластався в пилюці і припав вухом до дерев’яної підлоги. Ані звуку. Він мав сумніви, що хтось із банди Ґріссонів наважиться підійти, аби добити його.
Тоді почувся гул голосів. Після паузи хтось крикнув:
— Виходь! Ми знаємо, що ти там! Виходь із піднятими руками!
Феннер криво посміхнувся. «Аякже! — подумав він. — Якщо я вам потрібний — ідіть і візьміть мене!»
Він чекав.
«Томпсон» запрацював знову. Пекельний шум змусив Феннера здригнутися. Він чув, як бандити все ближче підходять до бака. Раптом автомат вкотре замовк.
— Виходь, мерзотнику! — гаркнув голос.
Феннер лежав нерухомо. Він почув, як один бандит сказав іншому:
— Залиште його мені! Лягайте обидва на підлогу!
Феннер здригнувся — він уже знав, що буде далі: бандити мали намір кинути в нього гранату. Він випростався, прикривши голову руками. Кількасекундна тиша видалася йому вічністю. Потім Феннер почув, як щось гепнуло на підлогу Граната вибухнула з оглушливим звуком. Вибуховою хвилею його підняло в повітря і швиргонуло об стінку бака. Він опинився з його другого боку, задихаючись і хапаючи ротом повітря. На мить він чітко все розгледів, побачивши стелю халупи у себе над головою. Вона прогнулася. Поки він на неї дивився, почувся тріск дерева, і стеля завалилася на нього. Балка сильно стукнула його по голові — аж іскри посипалися з очей, — і він провалився у темряву.
2
Раптом сліпучий спалах прорізав морок. Феннер почув власний стогін і підвів руку, аби затулити від світла очі.
— З тобою все гаразд, — пролунав неначе здалека голос. — Ну ж бо, отямся! Досить валятися, вставай!
Феннер ледь розплющив очі і хитнув головою. Усвідомив, що хтось, нахилившись, стоїть над ним. Пригледівшись, розрізнив обличчя чоловіка, упізнав у ньому Бреннана і сів на підлозі.
— Що все це означає? — поцікавився Бреннан. — З тобою все в порядку, кажу ж тобі! Що це за рейвах?
Феннер обхопив голову руками.
— Який рейвах? — спитав він, і тут же застогнав, бо голова почала боліти просто нестерпно. Чиїсь руки підхопили його і поставили на ноги.
— Не тягніть мене! — закричав він, відкидаючи від себе руку полісмена. — Дідько! Таке враження, наче мене копав у голову кінь!
— Не переживай — тут нема коня! — весело озвався Бреннан. — То що сталося?
Феннер глибоко зітхнув. Тепер йому стало трохи краще. Він обережно провів рукою по волоссю і поморщився, але, не виявивши жодної дірки в голові, змусив себе всміхнутися.
— Когось тут бачили?
— Лише тебе і те, що залишилося від Джонні, — сказав Бреннан. — Хто кинув гранату?
— То Джонні мертвий?
— Ще б пак! Мертвіше не буває!
Феннер обвів очима розтрощену халупу. Йому ставало дедалі краще. Нетвердою ходою він вийшов на сонце і сів на повалене дерево. Витяг пачку сигарет і запалив, поки Бреннан з трьома іншими поліцейськими нетерпляче чекали.
Феннер не квапився, гарячково розмірковуючи. Раптом він клацнув пальцями, а потім вказав на Бреннана.
— Знаєш що? Маємо нагоду розплутати справу про викрадення доньки Блендіша. Ось що слід зробити: нехай твої люди перериють тут усе. Хай шукають свіжовириту могилу. Покваптеся!
— А в чому річ? — поцікавився Бреннан.
— Нещодавно тут декого поховали. Ну, до роботи! Ви ж хочете розплутати цю справу, чи не так?
Бреннан віддав вказівки, і троє поліцейських розійшлися у різних напрямках. Бреннан присів поруч із Феннером.
— А хто тут похований? — поцікавився він. — Ну ж бо, нишпорко, розказуй! Досить уже говорити загадками!
— Голову даю на відсіч, що тут поховані Райлі, Бейлі та старий Сем, — озвався Феннер. — Звісно ж, я можу помилятися, але не думаю.
8
Американський пістолет-кулемет, розроблений капітаном Джоном Томпсоном у 1916 році, що мав широке застосування під час Другої світової війни.