— Гаразд, гаразд! — нетерпляче урвав його Блендіш. — Ви висловилися доволі ясно. Я чекатиму на неї вдома.
Він попрямував до дверей, але на порозі зупинився і додав:
— Як я зрозумів, саме ви знайшли зачіпку, яка й вивела на того чоловіка. Я пам’ятаю про нашу угоду. Щойно донька повернеться, ви отримаєте свої гроші. Тож я чекатиму в своєму будинку. Але тримайте мене в курсі подій.
— Неодмінно, — пообіцяв Феннер.
Блендіш кивнув і вийшов. Феннер хитнув головою. Вичекав кілька хвилин, аби дати Блендішеві можливість піти, а тоді повернувся в оперативний відділ. Там він розповів Бреннанові про все, що перед тим повідав Блендішу. Той схвально кивнув.
— Ти маєш рацію, — озвався Бреннан. — Ми знову вийшли на слід того виродка, — він тицьнув пальцем у карту. — Десять хвилин тому він був із дівчиною тут. Тяжко поранив нашого патрульного, який бачив дівчину і навіть розмовляв із нею. Вони втекли, але ми знаємо, куди вони прямують. Ми оточили місцевість і звернулися до армії по допомогу. Це все не триватиме довго. Я підключив місцеве радіо і телебачення, щоб ті перервали свої програми і закликали населення району шукати авто.
Феннер присів на краєчок стола. Він був здивований, що перспектива отримати тридцять штук зовсім його не тішила. Феннер не переставав думати про доньку Блендіша і про те, чого їй довелося зазнати в руках Ґріссона.
— Нелегка ж робота вас очікує, коли врешті вийдете на слід того виродка, — сказав Феннер. — Оскільки дівчина з ним, то ви не зможете роздерти його на шматки.
— Сушитиму над цим голову, щойно відстежимо його, — озвався Бреннан, беручи чашку кави з рук чергового.
— Анна Борг все ще у вас? — поцікавився Феннер, також пригощаючись кавою з таці.
— Так, поки не схопимо Ґріссона. Тоді я маю намір її відпустити. На неї в нас нічого нема, — сказав Бреннан. — Ми прекрасно впоралися з бандою Ма Ґріссон. Ух! Ну й стара! Пам’ятатиму її до кінця життя. Я вже почав було думати, що ми її ніколи не здолаємо. Навіть із п’ятьма кулями в тілі вона продовжувала строчити зі свого клятого кулемета, аж поки не скінчились патрони. Я радий, що Слім пішов не в неї. Присягаюся, що він зламається, щойно ми притиснемо його як слід. Дуже на це розраховую.
Феннер сів у крісло і поклав ноги на стіл.
— Мене непокоїть дівчина, — сказав він, спохмурнівши. — У неї були жахливі часи. Лише уявити собі — просидіти чотири місяці в зачиненій кімнаті наодинці із дегенератом!
— Так, — Бреннан допив свою каву. — Але наркотики, які їй кололи, перетворили дівчину на зомбі. Мені чомусь більше шкода її теперішню. Дія наркотиків вже скінчилася, і їй зараз ой як несолодко. Боюся, що після такого їй вже не стати цілком нормальною людиною.
— Її старий думає так само, — зауважив Феннер, — судячи з того, що він сказав. Їй справді краще було б померти.
Обидва продовжували обговорювати деталі операції. Час спливав. О дванадцятій двадцять один із поліцейських, який відслідковував усі новини, що звучали по радіо, передав Бреннанові чергове повідомлення.
— Знайшли машину Ґріссона: він залишив її у рові, — сказав Бреннан. — Це біля Соснового Пагорба. Схоже, що він потягнув дівчину в ліс.
Бреннан схилився над картою, Феннер приєднався до нього.
— У цій місцевості повсюди ліси — і лише кілька ферм.
Він звернувся до одного зі своїх людей:
— Перевір, чи є телефони на цих фермах. Якщо так, то зателефонуй їхнім власникам і попередь про те, що там може з’явитися Ґріссон.
Поліцейський схопив слухавку і почав виконувати наказ.
За кілька хвилин доповів:
— У Вейтів — а це віддалена ферма — телефону немає. На фермі Хаммонда апарат є.
— Зателефонуй Хаммонду і попередь про небезпеку.
— Чи не могли б ми поїхати туди зараз? — поцікавився Феннер. — Це сидіння на місці діє мені на нерви.
— Там і так зараз не менше двохсот людей, — озвався Бреннан. — Що ми там робитимемо? Але щойно знайдуть Ґріссона, ми туди одразу поїдемо.
Лише близько п’ятої ранку, коли почало сходити сонце, нарешті пролунав довгоочікуваний дзвінок.
Поліцейський на тому кінці лінії поквапно доповів:
— Ґріссона бачили на фермі Вейтів. Десять хвилин тому Вейт помітив Ґріссона, коли той вийшов із клуні по воду. Нема сумнівів, що це справді Ґріссон.
— А як щодо дівчини? — запитав Бреннан, підходячи до телефону. — Дай-но мені слухавку. Це капітан Бреннан. Говоріть.
— Сержант Донег’ю на лінії, — озвався голос. — Дівчини поки що ніде не видно. Ферма оточена з усіх боків — він не прорветься. То нам брати його?
— Зачекайте на мене, — наказав Бреннан. — Стріляйте на ураження, якщо він спробує прорватися, але в іншому випадку не випускайте його з поля зору і дочекайтеся мене. За годину я буду на місці.
Він жбурнув слухавку і наказав черговому:
— Підніміть по тривозі гелікоптер. Я лечу туди.
Він поглянув на Феннера.
— Летиш зі мною?
— Хотів би я подивитися на того, кому вдалося би втримати мене, — озвався Феннер і першим вискочив з кімнати.
4
Слім різко прокинувся. Його мозок раптом послав йому сигнал тривоги. Слім схопив пістолет і сів, мружачись від блідих променів сонця, котрі пробивалися крізь численні шпарини клуні. Кілька хвилин не міг зрозуміти, де він. Тоді згадав довгу прогулянку в темряві і те, як помітив вогні ферми і як увійшов у клуню, надто втомлений, щоби йти далі. Ніяк не міг змусити міс Блендіш увійти сюди. Дівчина була така виснажена, що заледве пересувала ноги.
З останніх сил він затягнув її на горище і шпурнув на сіно, що вкривало підлогу. Потім захлопнув люк горища, ще й прикрив його соломою.
Заснув він не одразу, і тепер всі кістки його ломило від твердої підлоги. Слім відчував голод і спрагу. Поглянув на годинник: було близько п’ятої ранку. Можливо, їм доведеться пробути тут, на горищі, увесь день. Але треба десь роздобути воду. Він поглянув туди, де спала міс Блендіш. Потім розгріб солому, відчинив люк і швидко зісковзнув драбиною вниз. Тримаючи пістолет у руці, він вийшов надвір і довго розглядав фермерський будинок, який стояв приблизно у п’ятдесяти ярдах від клуні.
Там не було жодних ознак життя. Брудні заяложені завіски прикривали вікна. Кілька хвилин Слім стояв, прислухаючись, і, вирішивши, що всі ще сплять, обережно вийшов на подвір’я.
Старий Вейт із двома синами чергував біля вікна всю ніч, і тепер напружився, уздрівши високу худу фігуру чоловіка в поношеному чорному костюмі, що вислизнув із клуні зі зброєю в руках.
— Це він, — сказав Вейт. — Зателефонуй в поліцію, Гаррі. Поквапся!
Тримаючи в руці відро, Сім прокрався до цистерни з водою, набрав води і поспішив назад до клуні, ще не знаючи, що сигнал тривоги віддано і що поліцейські машини, битком набиті озброєними до зубів копами, вже вирушили до загубленої в лісі ферми.
Піднявши відро на горище, Слім зачинив люк і поставив відро на підлогу. Він був страшенно голодний. От якби йому вдалося роздобути хоч якоїсь їжі! Він випив води і знову ліг.
Втупившись у стелю, він гарячково розмірковував, що робити далі. Тепер уже шкодував, що полишив машину, але вночі це здалося йому доволі розумним рішенням. Зараз уже всі, напевно, шукають його «б’юік». Але та довга п’ятимильна прогулянка довела, що машина йому вкрай потрібна. Мабуть, тут, на фермі, є якесь авто. Цікаво, скільки на фермі людей? Можливо, пізніше вони розійдуться на роботу в поле, і Слімові вдасться викрасти автомобіль. Він заплющив очі. Минали хвилини, повільно спливла година, і поступово Сліма почала охоплювати паніка. Він постійно розмірковував: як то воно — помирати? І що буде з ним, коли він помре? Це було щось, чого він не міг збагнути. Не міг повірити, що просто сконає: щось таки повинно бути далі — але що?
Слім почув, як міс Блендіш поворухнулася, і припинявся на лікті. Дівчина, щось бурмочучи, повільно прокидалася.