Райлі вишкірився: було приємно знову почути голос Анни.
— Заспокойся, серденько! — сказав він. — У мене тут робота — чи не найбільша за увесь час, — і я нарешті зможу загребти чимало грошенят. Віднині ти ходитимеш у норкових манто, Анно! Я дам тобі стільки грошей, що сама Гаттон[1] виглядатиме поруч із тобою якоюсь злидаркою. Послухай-но, я зараз у Джонні — ну, це по той бік роздоріжжя...
— Райлі! — голос Бейлі задзвенів від жаху. — Вони приїхали! Дві машини — це банда Ґріссонів!
Райлі пожбурив слухавку і кинувся до вікна.
Два авта під’їхали до їхнього «Лінкольна». Звідти вилізло кілька чоловіків, які попрямували до хатини. Райлі впізнав серед них кремезного Едді Шульца.
— Іди нагору і залишайся з нею, — різко розвернувшись, звелів він Джонні. — Пильнуй, аби вона там мовчала. А ми поки що займемся цими птахами. Ну, рухайся!
Він підштовхнув Джонні до сходів, і вони разом увійшли в кімнатку міс Блендіш. Та лежала на ліжку. Коли вони увійшли, дівчина здригнулася.
— Там, на вулиці, зараз є хлопець — вірна для тебе погибель, — сказав їй Райлі, обличчя його спітніло та перекосилось від страху. — Коли хочеш жити, сиди тихо. Я спробую обдурити його, але якщо він здогадається, що ти тут, то тобі залишиться хіба що молитися.
Але не ці слова змусили її похолонути, а біла маска смерті на його обличчі та невимовний жах в очах.
5
Райлі стояв на балконі і дивився на групу чоловіків, які також не зводили з нього очей. Серед них був Едді: руки в кишенях, чорний капелюх насунутий на очі. Флінн відійшов трохи вбік — руки теж у кишенях, очі холодні та насторожені. Воппі й Док Вільямс стояли біля вхідних дверей і палили.
Але всю свою увагу Райлі зосередив на Слімові Ґріссоні. Той сидів на краєчку стола, втупившись на носки своїх брудних черевиків. Він був високий, худий, з одутлим обличчям. Напіввідкритий рот і пусті скляні очі надавали йому дебільного вигляду, але за цією маскою кретина приховувалося безжальне, жорстоке нутро.
Минуле Сліма Ґріссона було типовим для патологічного вбивці. У школі він вчився погано і не проявляв жодного інтересу до книжок. Ще змалку відчував гостру потребу у грошах. Слім мав садистські схильності, і кілька разів його ловили на тому, що він мучив тварин. У вісімнадцять у нього вже цілком розвинулись нахили вбивці. До того часу його розумові здібності повністю дегенерували. У нього бували моменти просвітління, коли він поводився майже як нормальний і навіть виявляв певну кмітливість, але здебільшого вів себе як кретин.
Його мати — Матуся, чи то пак Ма Ґріссон — відмовлялася вірити, що щось не так з її синочком. Вона знайшла йому роботу в більярдній, де він мив склянки. Там він і злигався з торговцями контрабандним спиртним. Він трохи поспостерігав, як ті маніпулюють зброєю та товстими пачками купюр. Тоді придбав пістолет. Перше вбивство він скоїв цілком автоматично. Слім врятувався втечею, і два роки мати нічого про нього не чула. Повернувшись додому, він частенько похвалявся, скількох убив за час своєї відсутності. Надивившись на це все, Ма Ґріссон вирішила зробити синочка ватажком банди. І взяла його освіту у свої руки. Вона добряче помуштрувала його перед першою серйозною справою, обговоривши найдрібніші деталі. Це нагадувало дресирування мавпи. Коли їй нарешті вдавалося вбити йому в голову те, що було потрібно, то воно осідало там намертво. Матуся підшукала для його банди ще кількох зірвиголів. Так в ній опинився Флінн, що відсидів чотири роки за пограбування банку. Ще був Едді Шульц, колишній охоронець одного із босів мафії, а також Воппі, тямовитий зламник сейфів, та Док Вільямс — старий хірург, якого виключили зі списку лікарів і котрий був радий отримати хоч якусь роботу.
І над усіма цими покидьками вона поставила свого сина. Формально вони визнавали Сліма своїм ватажком, хоча справжнім їхнім босом і мозковим центром була Ма Ґріссон. Без неї синочок був би цілком безпомічним.
Райлі смертельно лякало це вертке створіння. Він схопився за лацкани піджака, неначе демонструючи свою нездатність до опору, і нерухомо стояв, дивлячись на чоловіків унизу.
— Привіт, Френкі, — сказав Едді. — Ото, гадаю, ти здивувався, побачивши мене знову!
Райлі повільно зійшов сходами вниз.
— Привіт! — відповів він хрипким голосом. — Так і є — не сподівався знову зустріти тебе так швидко.
Він став поруч із Бейлі, котрий на нього навіть не глянув.
— А де та шикарна курочка, що була з тобою? — поцікавився Едді.
Райлі спробував опанувати себе й зібратися з думками. Якщо вони хочуть виплутатися з цієї халепи та ще й врятувати свої шкури, він мусить обдурити цих типів, причому зробити це переконливо.
— Невже ти проїхав увесь цей шлях лише для того, аби глянути на неї? — спитав він, намагаючись говорити якомога природніше. — Ти ж не хочеш призначити їй побачення? Ото була б халепа — ми так втомилися від неї, що висадили по дорозі.
Едді кинув недопалок і розтоптав його ногою.
— Справді? А жаль! Хотів ще раз на неї поглянути. Хто то був, Френкі?
— Та так, одна дівиця, — відповів Райлі, — ти її не знаєш.
Він усвідомлював, що вся банда Ґріссонів, окрім хіба що Сліма, дивиться на нього холодними й похмурими очима. І в нього було моторошне відчуття, що всі вони знають про його брехню. Єдиний, хто не звертав на нього жодної уваги, був сам Слім.
— А ти часом не в «Золотому черевичку» її підібрав?
У животі Райлі раптом стало холодно й пусто.
— Що, ту маленьку аферистку? Ні, вона не буває в таких шикарних місцях. Ми підібрали її в барі Іззі. Вона була майже «готовенька», коли ми прихопили її з собою, щоб покататися й розважитися, — Райлі спробував видушити з себе усмішку, та вона радше нагадувала гримасу. — Але для забав вона вже не годилася, тож ми висадили її по дорозі.
Едді розреготався — ця розмова його забавляла.
— Справді? Тобі лише сценарії для фільмів писати, Френкі: маєш просто чудову уяву.
Слім спроквола підвів голову й поглянув просто на Райлі, від чого той аж здригнувся.
— Де Джонні? — спитав Слім.
— Нагорі, — відповів Райлі, відчуваючи, як піт стікає йому по спині.
Слім повільно розвернувся і зиркнув на Едді. Усі його рухи були точно виважені.
— Давай його сюди, — звелів він.
Двері нагорі відчинилися, і Джонні вийшов на балкон та обіперся на поручні. Чоловіки внизу пильно поглянули на нього.
Джонні не наживав собі ворогів, але й не ставав на чийсь бік. Завжди зберігав нейтралітет. Райлі втупився у нього, закликаючи своїм багатозначним поглядом мовчати. Але Джонні не дивився на нього — він глядів на Сліма.
— Привіт, Джонні, — сказав Слім, почухавши довгий ніс.
— Привіт, Сліме! — озвався Джонні, тримаючи руки на поруччі — аби всі бачили, що він без зброї.
— Давно не бачились, еге ж? — мовив Слім із дурнуватою посмішкою. Його руки весь час неспокійно рухалися — то ковзали туди-сюди вздовж стегон, то бавилися краваткою-стрічкою, то розгладжували поношений піджак. Це були неспокійні, кістляві, жахні руки.
— А знаєш, Джонні, у мене новий ніж!
Джонні стояв, переминаючись з ноги на ногу.
— Радий за тебе, — врешті озвався він і тривожно поглянув на Едді.
Раптом Слім різко смикнувся. Він зробив це так швидко, що Джонні не встиг зреагувати. У Слімових руках зблиснув ніж — з тоненьким лезом у шість дюймів[2] і з чорним руків’ям.
— Поглянь-но на нього, Джонні, — промовив Слім, крутячи ніж у руках.
— Оце ти щасливчик, — сказав Джонні з кам’яним обличчям.
Слім кивнув.
— Так, знаю. Дивись-но, як він зблискує.
Сонячне світло, пробившись крізь брудне вікно, торкнулася леза, відбилось від ножа, а тоді заграло й застрибало на стелі.
— А який він гострий, Джонні!
Док Вільямс, що стояв позаду Едді, нервово жуючи сигарету, зробив крок уперед.
1
Йдеться про Барбару Вулворт Гаттон (1912 — 1979) — американську світську левицю, яку журналісти іронічно прозвали «бідною маленькою багачкою» (Poor Little Rich Girl). Багато хто заздрив її успіху та багатству, але навіть на пікові популярності вона залишалась невпевненою в собі, дозволяла чоловікам експлуатувати себе, часто випивала, вживала наркотики та заводила коханців. Останні роки життя провела майже у злигоднях через свою наївність та безмежну щедрість.