Та годі! І залізним язиком,
Що без угаву, вічно говорив би,
Я всіх святих, проте, не полічив би,
Диявольським уловлених гачком!
Коли ж ото чортячий набрід милий
Із гостем зазнайомився новим, —
Усі його тісненько обступили
І заволали голосом одним:
«Скажи, скажи, славетний Грібурдоне,
Чому в цей вир, од сліз людських солоний,
Так рано ти, дочасно прилетів?
Що сталося? Як ти життя скінчив?»
«Панове! — францисканець одповів. —
Я розкажу вам об своїй пригоді,
I то правдиво, запевняю вас:
Умер я, панство, то й брехати годі,
Хоч за життя брехав я повсякчас.
Слуга ваш завжди вірний, нелукавий,
Для вашої та для своєї слави
Там, на землі, я подвиг учинив,
Що все чернецтво шаною покрив.
Погонич мій — що за тварюка, нене!
Суперник спів достойний і для мене!8 —
Коли до праці вмовленої став,
Гермафродита навіть здивував.
Та й я, сказати, сил усіх доклав,
Щоб те створіння, палом знамените,
Потворну ту самицю вдовольнити,
За послуги, яких не бачив світ,
Віддав нам дівчину Гермафродит,
I люба вже надходила хвилина,
Де стратила б невиннощі невинна:
Її руками міцно я стискав,
Погонич мій іззаду обіймав, —
Гермафродит зо сміху аж лягав.
Але зненацька — диво над дивами! —
З небесних, понадхмарних верховин
(Де ми, з відомих добре нам причин,
Ніколи не опинимося з вами)
Спускається той довгоухий звір,
Який — це нам із Біблії відомо —
Озвавсь до Валаама по-людському,
Як їхав той серед високих гір.
Була на ньому вишита кульбака[5],
При луці меч одгострений дзвенів;
Він крила мав, — а вже така ознака
Не для звичайних створена ослів.
Як Жанна те побачила, панове, —
«Це мій осел! — гукнула: — Друг чудовий!»
Мене від жаху так і затрясло, —
А він підбіг, той дивогляд ухатий,
До Дюнуа, немовби хтів сказати:
«Сядь, рицарю, до мене на сідло!»
Сів Дюнуа на нього та й поїхав,
Але на нас, панове, не від нас!
Свого меча він вихопив із піхов, —
Ох, та й страшний настав для мене час!
Пан Сатана тут може пригадати
Хвилину схожу, день отой проклятий,
Коли він мався з Богом воювати,
I враз Михайло із мечем в руках9
На нього налетів у небесах.
От-от мене вояка був би вдарив, —
Та кинутись намислив я до чарів.
Своє лице нараз я відмінив,
Позбавився кошлатих, чорних брів
І обернувсь на дівчину свіженьку,
Струнку, хорошу, чисту, молоденьку.
Як золото, густа вилась коса,
Грудей іще недіткнутих краса
Просвічувала крізь тонкий серпанок.
Усі принади чарівних панянок,
Всі їх манери я здолав віддать,
А перш за все — невинності печать,
Що завжди обіцяє так багато —
І більше раз у раз, ніж може дати.
В очах горіла пристрасть потайна,
Що й мудреця б старого запалила,
Що серце б дике, кам’яне сп’янила,
Як келих найміцнішого вина.
Бастарда в серце влучила вона:
Меча свого він був підняв на мене
Од ревності, од лютості шалений —
I думав я, признаюсь навпростець,
Що Грібурдонові настав кінець.
Та глянув рицар — і рука упала.
Колись Медуза, кажуть, обертала
Усе на камінь поглядом німим.
Зробив я інше з ворогом моїм.
Засліплений дівочою красою,
Він випустив свою нехибну зброю,
I зрозуміло б навіть і дитя,
Яке його проймало почуття.
До мене щастя, бачиться, схилялось, —
Але не так ісклалось, як жадалось.
Погонич мій, що хижо обіймав
Дебелі стегна войовниці-діви,
Любов’ю враз до мене запалав,
Побачивши мій стан легкий, знадливий.
Ох, друзі! Та чи ж думав я коли,
Щоб чари ніжні і тонкі могли
Сподобатись такому мугиряці?
Із Жанною не докінчивши праці,
Напризволяще він пустив її.
Пішли за вітром хитрощі мої!
Красуня, опинившися на волі,
Взяла меча, який валявся долі,
Покинутого грізного меча, —
I утекти від неї не вдалося:
Вона мене вхопила за волосся
І вдарила — ой леле! — з-за плеча.
Тоді я з милим розлучився світом,
І що там сталося з Гермафродитом,
Із Жанною, з бастардом-вояком,
З погоничем ослячим та з ослом —
Довідатись уже не мав я сили.
Одно скажу: «Щоб їх чорти вхопили!»
Так докінчилась повість жалібна.
Сміялось пекло, аж гула луна.