У той палац, хотів чи не хотів,
Пан Дюнуа в гостину прилетів, —
I стрінуто почесною трубою
Тебе, шляхетний рицарю й герою,
І бачиш ти в дзеркалах чарівних
Відбитки діл блискучих та гучних,
У мальовничих з’єднані картинах:
Фортеці взяті, городи в руїнах,
Атаки, штурми, наскоки буйні.
Але не тільки смілість на війні,
Ще й кращі відбивалися там речі:
Помога щедра з щедрих рук твоїх
Старцям, удовам, сиротам, малечі
Та обставання сміливе за них.
Дивився рицар радісно та гордо,
Якої честі на землі зажив,
І там же, спишна підійнявши морду,
Осел перед дзеркалами ходив.
Аж ось ізнов труба загомоніла,
Та рицаря уже не звеселила:
«В Мілані жах нечуваний зайшов:
Спалити мають красну Доротею
На полум’ї. О, плачте всі за нею,
Усі серця, що відали любов!»
«Як? — Дюнуа схопився, повен гніву, —
За що? Навіщо? Де її вина?
Хоч би ж іще бридка була вона,
А то палити юну і вродливу!
Чи не зійшли міланці ті з ума?»
На мову ту співає знов сурма:
«О Доротеє, бідна Доротеє!
Сконаєш ти у муках нелюдських,
Коли з пательні[6] не здійме тієї
Тебе вояк, славетний над усіх!»
Таке почувши, Дюнуа завзятий
Поклав негайно діву врятувати,
Таку-бо вдачу ще з дитинства мав:
Туди, де міг собі добути слави,
За скривджених підняти меч кривавий,
Без роздуму й вагання поспішав.
«Гей, до Мілана! — крикнув на осла він. —
Неси мене, і шлях той буде славен!
Лети ж, не гайся!» — По наказі тім
Осел полинув, наче херувим6.
Небавом город їх очам відкрився,
Де лютий вирок щойно народився;
Там на майдан уже збігався люд,
Вже хмиз і дрова зношено для страти,
Стрільці стояли — натовп відганяти, —
I тішився неублаганний суд.
Із вікон виглядали гарні дами
З цікавістю, а дехто й зо сльозами,
А на балконі, у гурті попів,
Архієпископ радісний сидів.
Знак подано, й чотири альгвасили7
Ведуть красуню, мов дитя безсиле,
В залізних путах, злякану й бліду.
Вона ридає. Розпач на виду
I сором, і мольба, і страх покари
Туманять очі, ніби темні хмари.
Поглянула несміливо з-під вій
Вона на стовп, де смерть зустріти їй
Приречено, — і скрикнула: «О милий!
Твій образ навіть на краю могили
В очах у мене квітне і горить!
Повік його в душі моїй не вбить!»
Та ревні сльози мову зупинили,
I падає, знеможена від мук,
Вона безсило на камінний брук
З розпущеною на плечах косою,
Усіх, проте, дивуючи красою.
Аж тут наблизився Сакрогоргон,
Слуга архиєпископської волі,
Безчесний посіпака та шпіон,
З мечем в руках і з підлістю на чолі,
I крикнув: «Я ладен заприсягтись,
Що всі гріхи в цій дівчині зійшлись,
Що віддають катюзі по заслузі.
Хто з цим не згоден — тим негайно, друзі,
Мечем своїм я мозок розсічу!»
Сказавши так, ударив по мечу
Зухвало він, і гордою ходою
Пішов поміж барвистою юрбою,
Жахаючи й простолюд, і панів.
Лихий огонь у погляді світив,
Уста кривились усміхом жорстоким,
I кожен, хто з його стрічався оком,
Не важився перечити суду
I захищать красуню молоду:
Усі боялись лютої погрози
I потихеньку проливали сльози.
Прелат, що на балконі аж устав,
Слузі своєму духу піддавав.
Наш Дюнуа, ширяючи над містом,
Зайнявся враз бажанням пломенистим
Зухвальця покарати так як слід,
Бо Доротеї чарівничий вид
Не тільки захват викликав і подив,
А й безневинність серцеві доводив.
На землю він з осла свого плигнув
I крикнув: «Гей, нахабо, я прибув,
Щоб довести мечем моїм хоробро,
Що дівчину ви засудили добру,
Яка гріха вчинити не могла,
Що ти брехун, гидка потвора зла!
Та перше я спитаю в Доротеї,
Яке тут винувачення до неї
Прикладено, і що за дивна хіть —
Таких красунь на полум’ї смалить!»
Грізним словам тим вельми здивувавшись,
Увесь народ почув приплив надій,
Сакрогоргон, на смерть перелякавшись,
Удав, що прагне вийти на двобій,
А сам прелат, хоч і велично строгий,
Не міг сховати власної тривоги.